Сергій усамітнився в гущавині лісу, серед старих, високих дерев. Сів на сиру землю і вперся спиною об шершавий стовбур клену. В долонях стискав довгий сірий камінець, який підняв тут же. Крутив знахідку і дивився на неї невидющими очима. Губи на овальному, худому обличчі розтягнулися в боки, витончилися і застигли, передаючи важкий внутрішній стан. Дихання поверхневе та напружене. Ноги то простягаються у всю довжину, то згинаються в колінах. Важко віднайти затишну позицію тіла.
Із задуму вириває хор веселих, дзвінких голосів. В двадцяти метрах по ґрунтовій дорозі проходить компанія дітлахів. Вони несуть гіляччя та торби, більшість всього набиті різними смаколиками, посудом і пледами. Йдуть на галявину, що неподалік автомобільної дороги, де місцеві та приїжджі полюбляють проводити пікніки.
Сергій жаліє, що не заглибився далі в ліс, аби хоча б на годину уникнути всіляких проявів соціуму. Тіло в тандемі з свідомістю прохали усамітнення, яке не можливе в повсякденному житті: робота плюс навчання, важкі відносини з дівчиною, не менш складні відносини з батьками, проблеми зі здоров’ям та нервовою системою, яка просто не може винести на собі всі навантаження, котрі навалилися за останні пів — року. А найголовніше внутрішнє відчуття, що зраджуєш сам собі, йдеш не тим шляхом. Невимовна туга за невідомим, що складає суттєву частину душі. Ця частина десь сховалась та нахабно не хоче траплятися на очі.
Сергій міцно стиснув камінець в правій долоні, голову відкинув назад, дотягуючись поглядом до високих крон дерев, через які проглядалась синява неба. І вклавши всю щирість та біль в слова промовив:
- Природо, великий могутній лісу, почуй мене..
Слова застрягли в горлі, адже парубок, навіть не міг висловити своє прохання. Натомість силою наміру, почуттів і емоцій транслював у зовнішній світ внутрішнє роздоріжжя, заплутаність, котра живцем його з'їдала. Диво, але від такого самовираження, доведений до межі він відчув полегшення. Що не тримає всебічний відчай в собі, що звернувся до природи, простору. Наскільки це розуму не здавалося б неймовірним. Знав, що його чують. Чують, бо настільки глибоко його ніхто не почує окрім самого світу.
Відчувши надприродний порив, вскочив на обидві ноги, ще раз промовив слова і щосили пожбурив камінь далеко в зарості. Таким чином йому уявилось, як він фізично закріпив звертання, поставив камінцем - підпис.
Видихнувши Сергій попрямував до дороги. Постановив собі ще трохи пройтись попід лісом і вертатись до дому.
*****
Вовк підняв голову до місяця, котрий визирав через швидкі, імлисті хмари. На декілька десятки секунд закляк, мов би перебуваючи під його магнетичною дією. Він вийшов на край лісу, адже вловив скавуління собаки з села і керувався внутрішнім чуттям, що цей голос не потрібно оминати увагою. Поруч знаходяться йому подібні, вони стоять на віддалі, розосередившись невловимими тінями. Вовк озирнувся в темряву лісу і дав зрозуміти іншим - далі він сам, нехай чекають тут.
Величезний сіроманець покинув межу лісу і пішов на звук скавуління. Крок за кроком, він уважно оглядав село поперед себе. В деяких хатинах досі горить світло в вікнах, проте це декілька дворів, переважна більшість господарів мирно сопіли в ліжках. Тим паче ціль знаходиться на краю села, шлях до неї відносно безпечний і швидкий, це значно полегшує роботу. Вовк знав, що випадковостей не має, і світ просто звів коротшими шляхами хижака — жертву.
Подолаваши сотню з лишнім метрів сіроманець вперся в півтора метровий паркан. Легко перестрибнув його, безшумно приземлившись по ту сторону. Метушлива собака продовжувала скавуліти на всі чотири сторони світу, не підозрюючи що на її голос відгукнулися. До неї залишалось якихось десятки метрів. Тільки наблизившись звір помітив, чому це ще юне створіння підняло такий ґвалт на всю округу. Як це часто буває серед їй подібних, собаку посадили на ланцюг і вона не могла ніяк змиритись з таким станом речей, але й зарадити цьому не мала можливості. З часом її сородичі звикають і дисципліновано та смирно несуть свою службу. Проте ця, вирізнялась своєю настійливістю, не бажанням миритись з ланцюгом.
Вовк наблизився ще ближче. Жертва досі продовжувала репетувати, навіть не підозрюючи хто відгукнувся. І прийшов допомогти, але допомогти так як вміє, і для жертви це здаватиметься жахом. Для вовка смерть була привабливішою за ланцюг.
Нарешті, собака перервала скавуління, притиснувшись всім тілом до землі, коли вгледіла величезного гостя на відстані стрибку. Його гострі, націлені на неї, мов би кинджали - очі. Вона не могла навіть пискнути, здавалось серце з переляку розірветься. Вовк же підійшов впритул, виглядаючи щось тільки йому відоме в очах приреченої. Мить і різким рухом схопив з-заду за шию. Він був майстром своєї справи, собака довго не мучилась, обм'якла і замовкла, тихо дзенькнув залізний ланцюг.
Вовк випростався, в його щелепах звисала темна тінь, попри те що тіло собаки в ошийнику лежало мертвим. Сіроманець тримав тінь за шкірку, як свою дитину, розвернувся та направився назад до лісу. Де чекали на нього товариші.
*****
Сергій з криком прокинувся на зупинці, його за руку смикала бабуся. Побачивши що парубок прийшов в себе, вона засміялася та промовила:
- Та почула я тебе, чого кричиш, почула.
І пішла собі далі, нічого більше не додавши. А поруч неї на два метри попереду волохатий собака, збоку дуже схожий на вовка. Парубок аж похитав головою, припустивши на якийсь момент, що це і міг бути він. Від такої думки і собі засміявся, адже це з області фантастики.
Сергій протер очі, втямивши що заснув і більшість всього пропустив свій автобус. В додачу, перерваний сон яскравим видивом стояв перед очима. Треба ж такому приснитись. При чому все бачилось настільки реальним, що серце дотепер б'ється в напрузі. Що за день, що за період.
ID:
971146
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 16.01.2023 19:23:49
© дата внесення змiн: 16.01.2023 21:48:25
автор: Сильчук Назар
Вкажіть причину вашої скарги
|