|
Ніч. Така темна — ні місяця, ні зірочки... Сну немає. Свічка на столі, свічка на вікні. Вам запалюю свічечку, мої рідні, хто вижив, хто лишився назавжди в 32-33 роках.
Світла немає, як і в багатьох областях. Темінь ковтає небо. Мабуть, якщо подивитися згори, з висоти пташиного польоту — ні вогника, темна площина. Але ж є! Свічечки є, поодинокі у віконцях, тихесенько горять сумом і спогадом, і відгорають... Вихоплюють трошки часу, а може й навпаки, попри всі уяви й закони, розтягують хвилини, або зупиняють їх задля пам’яті й шани.
Витягується вогник гостреньким своїм кінчиком, роздвоюється, забарвлюється. Що ти хочеш сказати, сповістити? Вирівнюєш своє коло й знову підіймаєшся високо, наче намагаєшся дотягнутися й зазирнути в очі.
Забуваю, що холодно, забуваю, що темно. Мені зараз і світло, й тепло, достатньо, щоб написати ці рядки.
Роде мій, у нас війна й величезні втрати. Якби ж ви знали, бачили, які красені йдуть, які надзвичайні, віддані, молоді... Є зовсім хлопчики, є ті, хто ось-ось мав стати батьком і не побачив первістка, не потримав на руках, є ті, хто обійняв маленького беззубка вперше й востаннє.
Які ж у наших Героїв очі! Які в них особливі, глибокі, розумні очі. Заглядають нам у самісіньке серце, а воно кожного разу тріпотить, болить і рветься на шматочки.
Знову прийшли запеклі вороги знищувати край наш. Скільки горя не вміщається вже під небесами! Моторошно, боляче, коли руйнуються міста й селища, стирається з лиця землі те, що створено в ім’я життя, й саме життя теж.
Ми не здаємося, нас не залякати ні холодом, ні голодом, ні атомними бомбами. Наші воїни, сини наші — мужні, міцні, незламні, вони знають, що відстоюють: право на свободу, право на існування нації, право на життя. Слава вам, справжні воїни правди! Настав час (так уже склалося) виконати свою місію, знищити саме зло світове. Але ж якою ціною! Якою страшною ціною...
Свічечка до свічечки. Слово до слова...
Ви є, ви тут, ви з нами. Так високо підійнявся вогник, тоненькою ниточкою віддає своє світло й тепло.
Ми пов’язані з вами волею, надією, любов’ю та вірою в майбутнє.
Ті, хто вижили, вціліли якимось дивом, урятувалися, довгий час нічого не розповідали. На всі питання — короткі, скупі відповіді.
Тільки зараз зрозуміла, чому: по-перше, переслідування й заборона на розголос, а по-друге — біль. Такий біль і жах, що ціпеніла душа, знову й знову відкривалися рани, кривавили споминами, які хотілося викреслити назавжди. Дехто просто закривав, стирав для себе ці страхітні події, щоб просто не зійти з глузду й жити далі.
Уже через багато-багато років, зрозумівши, що вони є останніми живими свідками тих страшних подій, старенькі почали згадувати й ділитися...
Плаче свічка, стікають тоненькі цівочки воскових сліз, застигають крапельками й струмочками. Боже, скільки тих сліз випало на долю України, на долі матерів, жінок, чоловіків, діточок?
Хвилюється вогник, догорає, прощається...
У кімнаті темно. А за вікном — ЗОРІ. Там, за склом, яскраві, великі й маленькі, їх так багато! Ловлю себе на тому, що всміхаюся, радію, неначе отримала дарунок. Ось вони, зорі — є! Злетілися на маленьку цяточку світла пам’ятної свічі. Це ви, наші рідні: замучені голодом, по-звірячому знищені, похоронені живцем. Це ви злетілися, щоб сказати нам: «Світіть, бо найменший промінь перемагає темінь! Боріться, бо без боротьби не буває перемоги! Тримайтеся! Усе буде Україна!»
11.2022 р.
ID:
969540
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 29.12.2022 02:41:35
© дата внесення змiн: 29.12.2022 02:41:35
автор: Таня Світла
Вкажіть причину вашої скарги
|