Моя бабусю, мила берегине,
Ви – та, хто душу всю у мене вклав.
Уже моє життя під осінь плине,
Та згадую я стежку край села,
Для мене там – початок України:
Блакить небес любила ще мала.
Гортаю спомин світлий обережно:
Спиваю світ дитинства весь, до дна.
Веде мене, маленьку, сива стежка…
Давно не має поруч Вас, однак,
Невидимо йдете зі мною теж Ви,
Ви – ангел мій, в житті я – не одна.
Минуло літо… В золотаву осінь
Зі шляху, як з орбіти – не змину.
Мені тепер роки чомусь приносять,
Прогірклість деревію, полину,
Закрався холод, й ноги - ніби босі.
Частіше рвусь думками в давнину…
Війни оскал хизується звіриний,
Та скільки б кров річками не текла,
Зневолити не зможе Україну,
Хто зітканий з брехні, зі скверни й зла,
Народ за ґрати весь він не зачинить,
Не знищить ниций першоджерела!
Молися в небі, рідна берегине,
За стежку України - мир, талан.
Щоб, як роса на сонці, ворог згинув,
А Україна вільною була!