Осінь цього року одягає тут посмішку то Мони Лізи, то Джокера,
Щось написати таким способом мене намагається вмовити.
Спроби її марні, всі слова загубилися в хмарах, глибоко чокнутих,
У лабіринтах безсонь, схиблених на поми`лках в ямбах знекровлених.
Поки ще є сили та ще совість, я хочу попросити в неї пробачення
За порожнечу в мені, розміром на мапі в пухлину "вєлікую",
Через яку страшно засинати і страшно прокидатись в завтра звірячому,
В моїй колекції втрат все, що було, всі, хто був сенсом і ліками.
Білим рядном вкрилася вже наша земля, що означає гості наближення,
А я вважаю, що якби чорним, це було б набагато доречніше.
Лічені дні ручкою закреслюю, хто зна, чи колись ми разом напишемо
Крізь невідомість цих трьох місяців бодай якесь радісне речення.
Щойно ось вірш вирвався назовні у коло невдах, я - його співучасниця,
Вірш, як поранений птах, той, що впаде нижче мізерного плінтуса.
Осінь, моя подруго незвична, ти знаєш, з тобою як важко прощатися,
Не уявляю, чи нам суджено наступного разу зустрітися...
21.11.22