Вітри буяють хуткі,
важко дорогою йти,
Тамо далеко ясні
сяють досвітні вогні,
Сном оповиті усі,
гордо крокую один,
Тільки сума пошумить
на послабілім плечі
Й посох торкнеться землі,
котрий тримаю в руці –
Ося усі говіркі
друзі попутні мої.
Дрога такая пуста,
довга такая вона,
Ніяк продовжувать шлях:
ніг перестав одчувать,
Сяду побіля куща,
трохи спочинути час,
Як пломеніє зоря,
бачу покинутий я,
Ніч дивовижа дола,
ранку зайнялась свіча,
Сонцем її назива
всякая божа іскра.
Тіло підняло моє
диво природне оте,
Як розвидняється день,
так розгорівся огень,
Ноги який поведе
у засіялу далень,
Котра повабить мене
чарами пташих пісень;
Рань оживляє усе,
шлях пожвавілий іде,
Далі мене понесе
доля вандровних сердець.
