Моя тобі душа, синочку (Книга есе та поезій) Ч. 4.
Батьківство
Що для мене – «бути батьком»? Це не тільки обов'язок, а шанс комусь у житті допомогти так, щоби вдячність у свідомості й серці тієї дитини залишилася навіки. Скільки українських геніїв прагнули стати батьками, тримати своє малятко на руках і усвідомлювати, що ціннішого за цю крихітку немає?.. Той же Тарас Шевченко, Іван Миколайчук, Володимир Івасюк – і сотні інших. По собі вони залишили сотні творів, назвавши їх своїми дітьми, проте таке порівняння не те що недоречне, воно жалюгідне. Називати вірш, пісню чи роль своєю дитиною?..
Ще в далекі студентські роки я був таким самим. Щойно я відчував душею подих музи – вірші лилися на папір, але з часом деякі з них ставали для мене примітивними, жалюгідними, надто простими. Я називав їх своїми "дітьми", а вони у відповідь мовчали. Тоді продовжував блукати лабіринтами своїх думок, але поки я існував у віршах – навколо мене люди жили задля своєї дитини, яка прагнула їхньої допомоги та підтримки. У тих маленьких очах-ґудзичках я бачив впевненість, радість, потіху…
Ось те, що мені треба було – своєї дитини!
Я з трепетом усвідомлюю, що сьогодні починається тридцять третій тиждень моєму синочкові. Відтепер готуюся щоночі цілувати не об’ємну фотографію свого нащадка, а його справжню тепленьку щічку. Я вже готовий бавитися з ним, коли він цього забажає, огорнути всією любов’ю свого серця.
Допомагай нам, Боже, і надалі, бо тільки на Тебе ми надіємося…