Так схуд й поблід небесний Місяць,
Таким тоненьким раптом став.
І не знаходить собі місця,
З тих пір, як Мавку покохав.
Він береже від всіх цю тайну,
Старанно в серці заховав.
Любов була ця незвичайна,
Про це він добре давно знав.
Про неї мріяв він щоночі,
Та це були лиш міражі.
Так подивитись хотів в очі,
Що так далекі й теж сумні.
Як дотягнутися до неї,
Узнать людську ту теплоту?
Назвать хотів її своєю,
І стерти з серця гіркоту.
Він бачив Мавку біля річки,
Вплітала квіти в довгі коси.
На це дивився кожну нічку,
А як блищали в квітах роси!
На плечі падало волосся,
Гнучкий, красивий, тонкий стан.
Він це придумав, чи здалося,
Що обіймав красу він сам.
В його душевній порожнечі,
Вона була, як діамант.
Та він не вірив своїй вдачі,
Бо все було тільки обман.
Кидав їй місячну доріжку,
Надію все-таки він мав.
Та не на ту дивилась стежку:
Лукаш давно її кохав...
Кохаєш? Кохай. Але не заважай коханій бути з тим, з ким вона буде щасливішою. Так вчинив головний герой роману Купера "Следопыт, или На берегах Онтарио".
Дякую за увагу. Я хотіла зразу помістити ці слова,
як епіграф. Потім передумала, бо це слова не мої - Лесі Українки. А у вірші я не написала про те, що Мавка перетворилася у вербу. Тоді б ці слова були доречними у творі.