Дача Петра Григорука вважалась однією з кращих на масиві. Не грандіозними розмірами чи якимись неймовірними забаганками. Вишукана, елегантна, де є все необхідне для життя та відпочинку, де хочеться бути і на що приємно дивитись. Дачники з інших кінців поселення приходили просто глянути, як тут облаштовано та й щось собі перейняти.
У будівельній справі Петро не був дилетантом. Мав і природний архітектурний та дизайнерський хист. Коли вже почав збирати документи на пенсію, виявилось, що більшу частину свого життя він пропрацював за кордоном. Ганнуся так і не змирилась до кінця своїх днів з відрядженнями чоловіка, за яким завжди скучала і плакала, проводжаючи. Як наче щось знала. Бо одного разу вона таки його не діждалась. А вірніше, він не встиг. Так спішив, стільки було планів на життя, ось-ось нарешті залишить роботу і заживуть вони один для одного, бо син айтішник вже давно перебрався на інший континент. Хоча , як каже, працює для своєї країни. Поймеш їх тепер. У нього з Ганнусею все для спокійного щасливого життя було. Але не судилося.
І тепер Петро дивився на своє колись дизайнерське подвір’я, яке встигло густо порости бур’янами. Непотрібним став і міні басейн - пересох, потріскався. Давно не наводив лад з деревцями. То гілки росли куди кому заманеться, вже майже не проглядались вікна будівлі. І, як не дивно, йому такий розклад навіть подобався. Чи треба ото щоранку виходити в двір з газонокосилкою чи садовими ножицями. Накупив був ще якоїсь крутої техніки за доглядом і тепер вона припадала пилом у підвалі без діла.
Несподівано для себе він замість мисливства полюбив риболовлю. Благо, водоймів довкола вистачало. Як і лісів. Їх видно було навіть з його тераси.. Він міг годинами проводити тут час, не думаючи ні про що і ні про кого. Він давно відійшов від справ. Свого часу це завдяки його старанням, авторитету і наполегливості, їх дачний кооператив «Сонячний» набув того вигляду, який мав нині - з хорошими дорогами, якісною інфраструктурою. І не в якихось непридатних для помешкань ярах, а на похилих пагорбах, з яких відкривалась панорама, що тішить око. Спокій ,тиша, птахи і квіти. Тут не було окраїн, вулиці розташовувались не паралельно, а розходились від центру, як сонячні промені. В центрі невеличкий сквер, що не традиційно для дачних поселень, із природним озерцем, тут же примостився магазинчик на зразок колишніх сільмагів, але більш сучасний, де можна було придбати все необхідне.
Він знав тут майже всіх поіменно. З багатьма пов’язувала спільна робота. Разом в будні і свята, як в селі, де всі, як на долоні. Люди охоче залишались тут жити на літо. Всі свої. Недалеко від міста, чого б і ні. Правда, останнім часом все потроху почало мінятись . Не було ніякої кооперації. Жили якось самі по собі. Щось вирощували, возили валізами-візочками нехитрий скарб до міста. Старіли мешканці. Молодь без ентузіазму бралась до справи. Хтось виїжджав, залишав землю, десь селились випадкові чужі люди І замість того, щоб доглядати, влаштовували гучні вечірки, завалюючи дороги купами сміття. Спочатку старожили намагались боротись, але потім безнадійно махали руками і закривались в своїх будиночках подалі від гріха.
…Петро похитувався в гамаку під яблунею, читав якийсь старий журнал, що знайшов на горищі. Прикрив повіки, слухав , як виспівує десь високо жайворонок, стрекочуть коники, вдихав пахощі свіжоскошеної десь неподалік трави і не вчувся, як задрімав. І привиділась йому його Ганнуся. Чи правда з’явилась, як видіння. Вона йшла своєю легкою ходою, ступаючи по траві, що почала рости прямо на стежині, торкалась руками чорнобривців, які посаджені були ще нею , але якимось чином уціліли й доводили своє право на існування, проростаючи крізь забур’янену землю, наче віталась з квітами, посміхаючись. Петро так радий був її бачити, хоча ж розумів- то сон, вона не може вже сюди прийти, як не прийде нікуди в це життя. Але боявся ворухнутись і злякати ту, яку так любив. «Петрику, прокинься. Це я.» Чоловік ще міцніше стиснув повіки. Жінка засміялась, торкнулась його руки. Він злякався, що зараз вона знову зникне і відкрив очі. Над ним стояла жінка. Але не Ганнуся. Хоча чимось віддалено вона нагадувала його дружину. Така ж відкрита посмішка. Навіть одягнута вона була схоже – світле, вільного крою плаття. Солом’яний капелюх, який їй пасував. Сонце вже потроху сідало десь за її спиною і, здавалось, просвічувало її наскрізь і від неї відходило якесь дивне сяйво. Петро дивився на неї і мовчав. Жінка знову засміялась
- Вибачте, я вас налякала? Ви так довго тут спали, що я подумала, чи все з вами гаразд. Чекала, коли прокинетесь. А в мене тут халепа, - і вона показала на дві шланги, що тримала в руках. – Намагалась сама змостити, не вийшло. І чоловіків поруч не видно. Може допоможете? Думаю, тут не багато роботи, ви хоч гляньте. Ні , то я завтра викличу майстра.
« Знала ж як чиркнути по самолюбству»- подумав Петро, але піднявся і буркнув:
- Ведіть, де живете?
- Та ось я, поруч, ваша сусідка, подруга моя, Жанка, запропонувала мені тут поквартирувати трохи, поки вона в евакуації.
Згадка про час, в якому вони живуть, вивела Петра остаточно з напівдрімоти й повернула в реальність.
В літо 2022 року. Вкотре подумав: « Мабуть, добре, що Ганнуся не дожила до цих часів. Їй, кримчанці, було важко змиритись з тим ,що відбувалось. Втрата Криму, розрив зв’язків і сварки з ріднею її підкосили добряче. Саме там вони познайомились. Любили туди їздити відпочивати поки це було можливо. «Як, як це, чому?»- запитувала вона в розпачі в нікуди.
Тоді Петро вперше подумав, що ці прикордонні місця, які він так любив, можуть бути небезпечні. Але кинути їх йому не приходило в голову, бо тут він був вдома. А коли вони кудись їздили, дружина вже за кілька днів починала скучати . «Бо вдома я живу, а тут так…».
Майже місяць, як у «Сонячному» не чути вибухів. Танки було направлялись в ці краї, але у цього поселення була недобра слава. Після того, як один вибухнув на рівному місці, а ще один застряг без пального , а танкіст зник без вісти, кружляли довкола , а на територію поселення не заходили. Якийсь бурят мав намір мародерити один з небагатьох нових будинків, але при спробі відкрити двері вибухнув на місці. Подейкують, що сам себе зірвав, бо в руках тримав гранату. І ще ходили чутки, що десь тут оселились місцеві мисливці і час від часу вони виходили на полювання. Коли і звідки вони могли появитись, ніхто не знав. Якось чужинці під’їхали до дому Петра. Але постояли, розвернулись , і заваливши, розвертаючись, сусідній забор, поїхали геть. Тривалий час людей навіть у садках не видно було. Сусідський забор так і стояв розвалений. А тепер ось тут поселилась ця жінка, за якою зараз прямував Петро.
Сусідка йшла мовчки. І Петру це здалося дивним. Хоча не любив він балакучих тіток. Бо декого як понесе - не зупиниш. І про все. За п’ять хвилин встигне полаяти чоловіка, владу, подругу, знайому. Поскаржитись на здоров’я, на погоду. Розказати рецепт унікальних ліків, виготовлених з коріння невідомого бур’яну, спробувати кокетувати, зрештою, посваритись, звинуватити й тебе в байдужості і вибачитись.
- Вас хоч як звати? – нарешті спитав сам.
- Мар’яна.
- А чого таке ім’я, не зовсім наше? - « Тю, шо я верзу. Яка мені різниця. Але вже бовкнув»
Жінка знову засміялась і нічого не сказала. «Ще й не вихована. Що, не можна відповісти? Та що ж я, як пацан.» Але промовчав і взявся, як навіжений, до роботи.
За пів години насос був як новенький. Все працювало. «Поливайте на здоров’я. Чи на урожай». Запропонував зробити огляд професійним оком. Господарів давно не було, то може ще щось треба полагодити. Знайшов купу вад, прикинув, що коли і як може зробити. Мар’яна не була проти, тільки повідомить хазяйці.
- Заплатити за роботу я можу сама. А от пригостити чаєм поки не можу. Якщо ви не проти, іншим разом обов’язково.
На тому й розійшлись.
Дачне життя помалу відновлювалось. Хтось повернувся з-за кордону, хто пересидів кілька місяців у міській квартирі і тепер радо взявся хазяйнувати на землі. Небезпека ще не минула. Але на дачах не чути було виття сирен, за новинами тут слідкували мало, про політику, як в місті, майже не говорили. Популярні були інші теми - сад, город, рецепти. А ще діти та онуки. Про своїх, що воюють, також майже не згадували. Вірніше, про них думали весь час. Але мовчки. Інколи сюди приїжджала молодь, але щойно починалась повітряна тривога, поспішали вирушити назад в місто. Наче там безпечніше.
Петро теж оглянув своє господарство іншим поглядом. «Таки так, треба попрацювати, бо якось все почало валитись, унікальний будинок втрача свій шарм. Він сам за собою не догляне. Як і земля, вона любить увагу, як і жінка.» Дістав з підвалу дзеркало, повісив на своє місце. Той, хто на нього дивився, мало нагадував знайомого йому Петра Андрійовича Григорука. Впевненого в собі, міцного, підтягнутого, стильного, на якого, як казали знайомі, нема старості. «Шо це я, справді. Отак здатись? Ні. Не діждетесь». І вже наступного дня поїхав до міста.
Повернувся за три дні і… не впізнав свою територію. Алейки чистенькі, квіточки рядочками, прополені, политі. Оглянувся на дачу сусідки.
- Хотіла вам віддячити, робити було нічого.
Вона стояла в хусточці, така собі сільська жіночка. Кивнула йому в знак привітання і продовжила вправлятись на своїй клумбі.
А потім раптом зазвучала сирена. Він бачив, як Мар’яна перехрестилась і побігла до хати. За кілька хвилин вона вийшла з валізою
-Куди це ви зібрались?
-Страшно.
- А в місті не страшно?
- Там люди.
- А тут хто?
-…
- Куди поїдете? Вже пізно, можете спізнитись на автобус. Заходьте, посидите в мене.
Мар’яна була переселенкою. Вже вдруге за 8 років. Про те, кого й що втратила, не хотіла говорити. Бо тут же навертались сльози і вона надовго німіла.
-А знаєте, що я придумав? Ми не будемо боятись, ми збудуємо тут укриття. Я ж профі, -засміявся. Мабуть вперше з початку війни.
І тоді щось змінилось. Десь в пресі говорили про очікуваний перелом на фронті. Та коли і як це відбудеться, поки ніхто напевне сказати не міг. А Петро вже знав, що в нього цей перелом відбувся. Вже наступного дня він визначився, що треба робити. Почав дзвонити, ритися в Інтернеті, шукав, з’ясовував, пригадував старі контакти. Приїхали люди, щось прикидали, рахували, говорили про дозволи, проєкти, оглядали територію поруч. Приєднався ще один сусід потім ще…Робота , як кажуть, закипіла. Мар’яна готувала будівельникам обіди. Долучились інші жінки. Знайшлись заняття і дітям. Інколи вони брали на себе обов’язок розважити дорослих І в перервах влаштовували їм маленькі концерти. Зверху це, мабуть нагадувало великий мурашник. Люди то з’являлись, то зникали. Воєнний стан, як не як. Конспірація. Була тут і своя служба безпеки. Час від часу до Петра заходили друзі мисливці, щось тихо обговорювали, курили, і знов зникали. Все частіше вечорами, дачники збирались просто поспілкуватись. І як же багато їм було чого розповісти один одному, нерідко такі посиденьки супроводжувалось сльозами. Та вони раді були бачити один одного. І вже не поспішали до міста. Охоче залишались тут і діти та онуки. Молодь запропонувала створити власний чат. І тепер можливості спілкування розширились. Виявилось, що їх, дачників, тут чимало. Просто ховались кожен у своїй норі. Було страшно. А тут стало зрозуміло, що їх багато і вони разом.
Вже скоро укриття могло приймати людей. Місцеві мешканці назвали його клубом. Бо там було все необхідне не просто пересидіти тривогу, а почуватись спокійно і захищено. І навіть зайнятись чимось цікавим і корисним. Хтось приніс тренажер, хтось музичні інструменти, книги. Почали зносити свіжу консервацію, яку тут же відправляли на фронт, щось на запити волонтерів. Тепер ховатись від повітряних нальотів було не так страшно. Або й зовсім не страшно. Петро давно не бачив своїх дачників такими вільними і ,здавалось, щасливими.
Після мовчанки нагадала про себе й подруга Мар’яни, Жанна, яка збиралась повернутись. Петро раптом відчув, що не радий з того. Вже встиг звикнути до нової сусідки. Вони бачились щодня. Подовгу говорили. І, якщо вона поїде звідси, йому буде її не вистачати. Її голосу, її посмішки, погляду…І що робити?
Психологічний стан суспільства з початку війни для себе Мар’яна визначила як гойдалку. Від депресії до ейфорії і назад. Постійно перебувати в пригніченому стані і жити тільки негативом для людини неможливо. Горя так багато, що в цьому кривавому інформаційному морі можна втопитись. Тому з усіх сил намагалась не застрягати на втратах, не поринати з головою надовго в своє минуле, намагатись дивитись вперед хоча б на кілька кроків, замічати не тільки чорні, а й яскраві кольори. Як це виходило, то вже інша річ. Собі говорила - люди не винні в тому, що в мене трапилось, навіщо їх змушувати переживати ще раз зі мною мою біду, вона в кожного своя і спільна у всіх нас. Нам треба триматись і вірити, що рано чи пізно це все мине. Жодна війна не триває вічно. Пережити. Витримати. Пригадувала свого тренера ще з фізвоспу: найбільша дурня не вірити в себе. Заради чого тоді все? А зараз вона відчувала себе і всіх цих людей поруч як одне велике Я. Бо було те, що їх всіх єднає, як мабуть ніколи раніше. Вона вдячна була кожному за підтримку і з усіх сил прагнула допомогти їм. Як могла. Ось, наприклад, ці групи здоров’я, які вона організувала для дачних жіночок, далеких від спорту, а тепер вони повірили їй. І стараються, бо «Мар’яшка дурного не порадить». Що ж, тепер , мабуть все це доведеться кинути. Чи зможе вона з міста сюди щодня їздити. І де вона там буде жити? Скільки разів за останні роки, відтоді, як вона залишилась в цьому світі без всього, їй доводилось ось так кидати нажите місце і з наплічником та папкою з документами вирушати куди є шлях, не оглядаючись, рятуючись від куль, вибухів, повітряних тривог, переслідувань .. Вона ще раз оглянула кімнату, яку намагалась з допомогою Петра зробити придатною для життя… це укріплення-клуб…Петро…Подумала про нього і щось защеміло в грудях. Тілом розлилося тепло і, як не дивно, спокій.
Було вже пізно, коли в двері тихо постукали.
Цього вечора Петро не вмикав світло. І не тому, що світломаскування. Хотілось подумати в тиші, і щоб ніхто й нічого не відволікало. Запалив свічку. Поставив перед собою портрет Ганнусі. Одягнув свіжу сорочку. Він і раніше, коли відчував потребу, говорив з нею, наче вона його чує. Вірив, що це так і є. Довго мовчки дивився. Як наче не наважувався. «Та говори вже»- сказала б дружина, якби могла.
«Люба моя»- тільки й сказав і знову надовго замовк. Здалося, що дружина якось багатозначно посміхається. «Гаразд. Скажу. Але чомусь мені здається, що ти все знаєш, здогадуєшся про мої наміри. Ти завжди бажала мені тільки доброго, думаю, зрозумієш мене й зараз». І чи то правда, чи здалося, свічка запалала яскравіше і в її світлі фотографія немов ожила, посмішка стала яскравішою, а чорна стрічка з рамки просто відпала.
Чоловік задув свічку і швидким кроком, наче хтось може завадити, направився до будинку, де ще цю ніч ночувала Мар’яна…
.
ID:
958176
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.08.2022 10:19:24
© дата внесення змiн: 31.08.2022 10:19:24
автор: Анна Живаго
Вкажіть причину вашої скарги
|
