дозволь, Боже, лишити відбиток.
вуста вже тортур не витримали, рученьки тремтять, зриваючи сорочку.
я зараз така щаслива, я боюсь, що себе просто напросто зурочу.
хіба можна його не любити?
коли серденько в нього велике,
коли в тих зіницях чорних-чорних світла і добра неправильно багато,
й настільки красива посмішка, за неї і життя не соромно віддати.
я з ним зцілююсь в стогонах, криках.
я з ним гола лежу на підлозі.
над нами на стелі зорі розляглися, невимовно вбогі та печальні,
смартфони кричать, розкидані сонети, філософські мудрі всі повчання.
ми їх більше читати не взмозі.
мій сенс криється в стиглих черешнях,
що жменями в міцно-стиснутих долонях кровоточать жадібно, до сказу,
його пальці в мене в роті - насолод таких не знала жодного ще разу,
мій сенс знайдений в ньому нарешті.
в моїй шафі скелетів зо триста
сьогодні свого чекають поховання у могилі братській, безіменній.
він квіти живі приніс заздалегідь, бо знав, що сльози радості - знамення.
прости, Боже, за слабкість, за пристрасть,
дозволь, про́шу, лишити відбиток
на пам'ять, на втіху, й потім присягаюся, що в тебе віддано повірю!
я зараз така щаслива, бо він поруч, він такий жаданий, неймовірний,
коли навіть з обличчям небритим.
хіба можна його не любити?..
24.05 2020
