Незадовго до війни, коли в повітрі витало передчуття змін і тривоги. Багатодітна родина залишила в Гнідинцях пів села родичів, щойно збудовану хату, господарство і вирушила світ за очі, в пошуках кращої долі для своїх нащадків. До возу прилаштували будку з лози та всякого дрантя, запрягли стареньку конячку, прив’язали поруч корову і рушили до Жданова (Маріуполя).
Мої прапредки Костенко Григорій Миколайович та (Бабенко) Олександра Іванівна наважилися переселитися туди, де краще. Це були не поодинокі випадки для того часу, тим більше що в південно-східні краї раніше виїхали рідні брати і сестри мого прадіда, які рано втратили матір Улиту Вікторівну, і молоде місто в якому почала розвиватися промисловість, обіцяло перспективу для початку щасливого безбідного життя.
Дорога була складною, але все ж вони дісталися омріяного міста. Але, мабуть, щось не склалося. Чи осісти на новому місці було не просто, чи тому що почалася війна, але замість Жданова сім’я тимчасово мешкала в приморському селі Ялта, яке було за 28 км від міста. Саме там, у вересні 1941 року народилася моя бабуся Галя. Час довів, що щастя в чужому краї мої предки так і не знайшли, тому вирішили повертатися в Гнідинці, де і рідні стіни допомагають, і рідна земля загинути з голоду не дасть та і родичі підтримають.
Завантаживши у воза з будкою своє майно, малих дітей, та прив’язавши корову родина повернулася у Гнідинці.
Зараз в тому краї, який обіцяв грандіозні перспективи моїм предкам – пекло. Війна зруйнувала майже всю промисловість, знищила житла родин, забрала життя в людей. Я точно знала, що до війни – у Маріуполі жили нащадки прадідових братів і сестер. А тепер вже не знаю, чи лишився там хто?
На фото: мої прабабуся та прадідусь, вгорі - брат прадіда