"Пора відпускати", – кажу я собі. Пора відпускати себе. Бо тримати — це не природньо. Що моє, те й так моїм буде, без зайвих зусиль, без втручань і без примусу. Пора, бо відчуваю, що мені в цьому тісно. Я ж бо можу /люблю/ більше і глибше. А тут — дістаю до дна і можу торкнутись стелі.
От би зараз мені босоніж!.. І дарма, що завтра — уже зима...
Ще кілька тижнів тому я навіть уявити не могла, що це може статися так швидко.
Раптово.
Коли зранку сідала в машину, спіймала себе на думці: "а якщо..?" і швидко відмахнулася від неї. Нíколи, не до цього зараз, в мене купа справ. Намагаюся видихнути – не виходить. Нічого. Колись вийде. Обов'язково!
Колись...
Не можу зосередитись. В голові всю дорогу — рухомий рядок "а якщо..?". Відповідаю: "ні". Проганяю, щоб не заважав. "Не зможу, вже пробувала!". А рядок далі: "зможеш!".
"Чому?!"
"Бо можеш більше".
Рядок зник з-перед очей, натомість — дощ, по лицю... Змиває мій "консервативний" макіяж.
І згадується простенька історія про туфлі. Які любиш понад усе. Дорожиш ними і бережеш. Мрієш, як колись нарешті взуєш їх і щаслива поцокаєш підборами у своє світле майбутнє. Але, все якось не знаходиться приводу... "А чи буде?". Ось, знову дістаєш їх із шафи і вирішуєш цього разу хоча би приміряти. Хоча би вдома. Хоча би перед дзеркалом. А вони — малі(!). Безнадійно. Зовсім. Туфлі, які ти любиш понад усе.
Ти придбала їх ще зовсім юною. І не зогледілася, як виросла...
От і добре.
Після сотні "з гаком" кілометрів на "автопілоті" приходить полегшення.
Я ж, якщо чесно, найкраще люблю — босоніж... Бо туфлі — це гарно, я в них дістаю до стелі. А так — дістаю до зірок.
00:11 18.12.2021