За переказом скіфів, якому вони вірили незаперечно, а Геродот незворушно занотував, у царювання Таргітая, їхнього першого царя та прародителя, сталася пригода, яка визначила долю трьох перших родів, з яких постали три племені скіфів. З неба нібито впали чотири грубі предмети з щирого золота: плуг, сокира, ярмо та чаша. Предмети ті побачили сини Таргітаєві, яких звали найстаршого Ліпоксай, середульшого Арпоксай, а наймолодшого Колаксай. Першим наважився підійти до скарбу («краму», подумки знизав плечима Геродот) старший царський син, Ліпоксай, але полум’я охопило дарунки неба, і він злякався та відступив. Те саме спіткало й середульшого, і тільки наближення до золота Колаксая не спричинилося до спалахів божественного вогню. Тому-то Колаксай і забрав реліквії в своє шатро, хоча потім і завжди вони шанувалися як священні для всіх сколотів-скіфів і рахувалися власністю семи їхніх богів, а не цілого народу, окремого племені або котрогось одного, нехай і родовитого та поважного скіфа.
Та насправді тих предметів було не чотири, а п’ять, і не всі вони були золоті. П’ятим предметом був величезний залізний якір. А треба знати, що скіфи, хоча й жили понад Евксінським понтом і Меотійським озером, хоч і текли їхніми землями такі повноводні та швидкоплинні річки як Борисфен, Гіпаніс і Танаїс, води боялися, тому й мореплавства або річкового судноплавства цуралися. Відтак вони про якір той ніколи не згадували, не розповіли про нього й Геродотові; їхній спосіб життя був так міцно пов’язаний з суходолом і суходільними справами, що вони навіть наважилися зректися дару богів і відтягнули якір подалі та й залишили там, прикидавши землею.
Відтоді брати Таргітаєвичи не знали спокою та щодня чекали на помсту сімох скіфських кровожерливих богів, але ті напевно вважали, що ця страва найкраще смакує холодною. Гнів скіфських богів вистигав аж тисячу років – і лише 512 року до нашої ери вони наслали на скіфів пошесть у вигляді армії Дарія Першого, що мов сарана заполонила Причерноморські степи; що би там не писали історики, а нашестя персів було саме карою небес за зухвальство та зневагу скіфів щодо якоря. Щоправда, боги дещо перетримали свою помсту або обрали для неї ненадійну зброю: Дарій дарма вештався усім Північним Причорномор’ям, а скіфів він навіть не побачив, зате добряче там побідував і повернувся додому зі збитком і смутком. Єдина згадка, яку та навала по собі лишила – то так звана мідійська травичка, які занесли нам перси на своїх черевиках і колесах своїх возів: ми її називаємо люцерна.
Отже, скіфи промовчали про якір, а Геродот як відповідальний історик не перетворив їхню мовчанку на брехню, але через це сам якір не зник. Не варто плекати сумніви щодо його існування, вся ця історія має належні докази та підтвердження. Участь у цій справі богів незаперечна: по-перше, якщо вони впустили з неба плуг, ярмо, чашу та сокиру, ніщо не заважало їм кинути згори ще й якір; по-друге, усім античним богам (на відміну від сучасних небожителів) була притаманна рідкісна мстивість. Достатньо згадати сердегу Міноса, якого за таку саму провину, за нехтування даром небес, спіткали усі негаразди, які тільки могли вигадати критяни, а згодом і греки. Звісно, це лише непрямі докази, але є й бездоганно прямі, навіть документальні.
Якщо такі далекі часи як епоха Таргітая та його синів майже не лишили по собі надійних джерел, то про дещо пізніший час таке джерело існує. На межі VI та V століть до н.е. під еллінським містом Ольвія, що стояло між нинішніми Миколаєвом та Херсоном, мешкав скіф на ім’я Анахарсіс; він був такий розумний, що сам Солон Афінський, до якого завітав Анахарсіс, ходив за тим, як дитя за матінкою, та занотував мало не все, що той казав, а коли скіф зазбирався назад до Ольвії, попросив перевірити записане та засвідчити своїм підписом. До самого Солона елліни та решта тодішніх народів ставилися з великою повагою, тому коли Солон помер, служниця забрала з його сміттєвого кошику всі нотатки, випрасувала, переписала кілька разів і відправила копії з оказіями по всіх усюдах, в тому числі до Олександрійської бібліотеки та дальнім родичам чоловіка у Кумран, що на Мертвому морі; вона з ними не дуже родичалася, але істина, як відомо, дорожча навіть за друзів. Хоча бібліотеку разом із Солоновим спадком згодом спалили фанатики, Кумранські рукописи вцілили разом із нотатками Солона, завдяки чому ми достеменно знаємо, як ставилися скіфи до води та моря, та скільки Солон платив комірного. Ось ці вислови Анахарсіса:
Є три різновиди людей: живі, померлі та ті, що плавають по морях
Найбезпечніший з усіх кораблів – той, що на березі
Дошки, з яких будують кораблі, мають товщину у чотири пальці, тому-то моряки повсякчас на чотири пальця від смерті.
Це розвіює будь-які сумніви щодо того, щобрати Таргітаєвичи сховали якір – аж надто скіфи боялися води, навіть більше, ніж многобожого гніву. Деякі псевдоісторики на підставі тих самих постулатів Анахарсіса стверджують, що скіфи насправді будували кораблі, але пересувалися ними суходолом, тому що так безпечніше. Це твердження правдиве лише частково: скіфські кораблі з дошок у чотири пальці дійсно існували, але пересувалися не суходолом, а повітрям; це спричинилося до появи всіх пізніших казочок про летючі кораблі, а згодом і до виникнення авіації та космонавтики, але наразі йдеться не про повітряний флот скіфів, тому більше про це ані слова.
Ясна річ, що таку потужну річ як дар богів можна викинути або сховати, але відкараскатися від того, що він несе із собою в наш світ, неможливо: як ельфійські застібки, подарунки богів самі собою та просто так з неба не падають. Отже, якір лежав на горбку над Борисфеном і сповнював цілий світ своєю невидимою, але потужно-впливовою присутністю. Якщо коротко, то він тягнув до себе усіх, кому відповідні боги та доля присудили пов’язати життя з морем, тобто майбутніх мореплавців і корабелів. Де би вони не були, якір безгучно кликав їх до себе та до моря – і дехто кидав усе (ярмо, плуг, сокиру, чашу) та йшов одразу, а комусь знадобилося кілька або кільканадцять поколінь, які раз у раз селилися ближче до води, аж доки судноплавство або суднобудування робилося очевидною та вельми привабливою можливістю для того, кому судилося бути людиною моря. Така людина відчувала поклик якоря так само, як стрілка компаса відчуває магнітний полюс, хоч як би страшенно далеко той полюс не був і куди би він не зсунувся.
Цю властивість якоря й таку здатність людей моря випадково намацав письменник на ім’я Олександр Купрін, який тривалий час товаришував і рибалив із балаклавськими греками, прямими нащадками тих еллінів, які зналися зі скіфами. Він помітив їхню здатність безпомилково знаходити напрям на Північ без жодних орієнтирів і компасу та описав її у повісті «Лістрігони» під виглядом гри, яку він нібито сам і вигадав (в тій грі моряку зав’язували очі, крутили кілька разів навколо себе, а тоді треба було показати північ). Насправді ж здатність відчувати Північ – це те, на що у людини моря перетворюється здатність відчувати поклик якоря, коли людина того поклику дослухається та йому підкориться: на вдячність скіфські боги дарують їй відчуття Півночі (а в південній півкулі – відчуття Півдня, але то дарунок якихось інших богів).
Через те навколо якоря весь час купчилися люди, яких тягнуло до моря; потім вони ж заснували поруч із якорем і містечко, тепер відоме як Херсон і колиска нашого судноплавства. Так-так, саме колиска, тому що з цього містечка, як із колиски, щороку виходять новонароджені моряки. Народжуються вони в стінах херсонської Морської академії; хоча офіційно Академія веде свій рід від 1834 року, коли еманації скіфського якоря матеріалізувалися у вигляді херсонського училища торгового мореплавства, насправді варто би рахувати цей славетний і могутній рід, який нині підкорив собі весь Світовий океан, від падіння з неба скіфського якоря. Сталося це за підрахунками скіфів рівно за тисячу років до нашестя персів, тобто 1512 року до нашої ери; отже, херсонська Морська академія є найстарішим навчальним закладом і найдавнішою навігаційною школою в світі.
Скіфський якір зберігся та існує донині; він є потужним талісманом-оберегом міста Херсон, Морської академії та всіх її викладачів, курсантів і випускників, завжди та скрізь, де б тих не заносила хвиля або доля. Це один з якорів, які прикрашають вулиці Херсону, та ніхто не знає достеменно, який з них – саме той.
XII.2021
ID:
933918
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.12.2021 07:56:50
© дата внесення змiн: 16.12.2021 08:35:37
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але це як підгрунтя для художньо-літературного твору 
