Вулканічна лава … Вона не знає жалю, у неї своя мета, свої захоплення … Зараз це будь-що досягнути океану. Їй байдуже, що хтось міг залишитися. Що їй до тих дрібних слабких істот на своєму шляху?! Навіть, якщо це хтось неймовірно важливий?! Навіть якщо це найсвітліша в цілому світі оперна співачка ….
……………
Він так любив вслухатися в її голос … Як таке можливо на цій примітивній за усіма найсучаснішими методиками планеті?! Як можна так заповнювати всю сутність космічної істоти набором неймовірних звуків?! Як можна настільки потужно пробуджувати фантазію та емоційне захоплення?! Теус так і не зрозумів, що ж найбільше йому подобалось у цьому дійстві … Чомусь у ньому наростала радість. Він знав, що таке радість. Там унизу вони уміють радіти …
………………..
Лора стояла на верхній терасі останнього не знищеного лавою будинку острова, приречено вдивляючись у червоне гаряче місиво, що швидко наближалося. Ніхто не знав, що вона тут. Ніхто не прийде на допомогу. Може щось зупине лаву? Нвряд чи ...
Розпач. Приреченість ... Це ж не про неї ... Невже так по дурному?! Так завчасно?!Раптом пролунав дещо дивний наче машинний голос.
- Не бійтеся. Я вас заберу звідси. Я не можу дозволити вам загинути. Я не зміг би з цим далі існувати.
- Хто ви? Як ви тут опинилися? Що у вас за дивне обличчя?
Обличчя Теуса справді було дивним з огляду на смаки землян. Надто великі очі, майже непомітний ніс, надто тонкі губи. Що інше можна було б очікувати, якщо спосіб життя був цілковито відмінним від земного. Постійні сутінки рідної планети не вимагали примруження від яскравого світла зірки. Невживання їжі у традиційний для місцевих спосіб теж далося взнаки. На рідній планеті харчувалися, накопичуючи додаткову енергію у спеціальних камерах.
- Я той, хто спостерігає. Я тут уже ваш дванадцятий рік. Я про Вас знаю усе з моменту Вашого першого виступу на публіці. Я вважаю, що Ви мусите існувати. По іншому просто не може бути. Ходіть зі мною.
Теус взяв Лору за руку і наче розтанув з нею у задимленому небі. Разом вони опинилися на невеличкому кораблі. Тут не було звичних для землян клавіатур та циферблатів. Лише величезні екрани. Теус сказав правду. Всі ці дванадцять років він був звичайним глядачем неймовірного за всіма мірками видовища, що називається земним життям. У його найдивніших підводних формах, у його неймовірній жорстокості, у його неосяжній красі …
- Нам потрібно поспішати. Я мушу встигнути доставити Вас до Ваших рідних до того, як мене забере варта Галактики.
- Ви будете покарані? За що?
- Це звичне покарання за втручання. У Вас на Землі таких називають прометеями. Я прочитав про це мало не тисячу міфів та казок. Розуміючи, які це може мати наслідки для інших цивілізацій і зокрема для вашої, Великий Стіл вирішив, що покаранням є припинення існування в усіх формах, включно з електронною свідомістю. Ми наближаємося до Вашої країни. Яка вона зрештою чудова …
- Я не погоджуюсь на таку жертву. У Вас же ж є щось хоча б схоже на суд, де невинний може захистити себе?
- Великий Стіл володіє оптимальним набором знань , користується усіма базами даних, володіє здатністю переглядати минуле. Великий Стіл не потребує недосконалого захисту. Лоро, ідіть … Я вже відчуваю прибуття іншого корабля.
- Теусе, такі люди, як я, не чинять розважливо. Вони чинять так, як це їм видається правильним. Я хочу говорити з Великим Столом.
………………….
Володар слова Великого Столу пильно вдивлявся у примітивну істоту, що насмілилась щось вимагати. Що її база даних могла змінити у їхньому рішенні. Які такі аргументи?! Величезні мало не на пів обличчя очі втупились у юну дівчину …
- Я навіть не знаю, чи Ви заслуговуєте на відповідь з мого боку. Чи просто на невеличкий спалах енергії, що назавжди витре вас з цього екрану і не турбуватиме мене у моїх роздумах …
«O Mio Babbino Caro … Адажіо … Скільки чудової музики у голові … і чого вона прийшла до мене зараз?» - серед наростаючого розпачу з’явилося несподіване рішення … Чим можна себе захистити? І не лише себе. Звичайно, що тим, що умієш найкраще. І в чому, як віриш, є неймовірна сила і цінність. Що ж може бути сильнішим за музику?! Лора заспівала ... Лора заспівала одне з тих неймовірних італійських адажіо, які так подобалися Теусу …
Тиша … Вони слухали. Ці інші, пихаті та самозакохані досконалі істоти чомусь слухали її спів … Слухали те, чого у них ніколи не було. І можливо ніколи й не буде. Спостерігали якусь дивну форму самовираження? Щось таке, що не можна порахувати? Що не вкладається у найсучасніші алгоритми. Адже у них ніхто ніколи не співав … Так, звичайно, у них було мистецтво … Але це зовсім інше. Їхнє мистецтво було маревом тьмяних відтінків і грою частот, технологій, зрештою маніпуляцією світів. А це ж … голосом … одним лише людським голосом і так особливо.
………………………………..
Першим озвався Володар Слова.
- Теусе, тебе не буде покарано. Ця істота не є примітивною формою життя. У ній є щось особливе. Ти вчинив правильно, зберігши її життя. Лоро, ми вдячні Вам за нову роботу для наших дослідників. Ви щойно збільшили цей Всесвіт на кілька нових координат. Вас буде повернуто на Землю. Чи можемо ми Вас просити про послугу не розповідати нікому про нашу присутність?
- Я ніколи не була надто балакучою. Я сподіваюся, що з Теусом буде все гаразд.
- Ми не бачимо більше його вини …
………………………….
Сьогодні Лора знову співатиме. Вона не знатиме, що її слухатиме Теус. Але чому лише Теус? Її концерт слухатимуть у далекій галактиці. За 105 мільйонів світлових років звідси …
дякую ... це та ж реальність, тільки в інших образах)
