В четвертий рік відновленої незалежності України я написав вірш, який сьогодні публікую. Він не є взірцем поетичного слова, але у ньому – мої думки того далекого вже 1995 року. Чому не публікував раніше – не знаю, чому зараз – не знаю. Просто захотів поділитися...
Призахідне сонце світило нам в очі,
нам гріли у спини пожежі віків.
Мовчазні́ конвоїри – вісники ночі –
вели нас у вічність крізь згарище днів.
Йшли через Поле, Степом широким,
копитами коні топтали траву,
свистіли шаблюки чи стріли із лука,
і падали люди на землю чужу.
Струмочком гарячим, краплинами смутку
збігали поті́чки в велику ріку.
Ми берегом мовчки плелись світ за очі,
нам ніч була вічність, і день мов та ніч,
ми знати не знали, куди та дорога,
пройшовши пороги, вгледіли Січ.
Ми бачили: люди навколо багать
варили обід чи гострили шаблі́,
ми знали, що їх поєднала всіх рать,
ми знали – війни вони всі вороги.
Багаття горіли спокійно і тихо,
Доки́ хтось не кине поліно чи кілька;
згасали на мить, щоби знов спалахнути,
червоні язи́ки світили в майбутнє.
Горіли багаття, теплом всю країну,
мов сонце полуденне, лагідно гріли.
По-літньому мило в густих верховіттях
ганявся за димом ви́тівник вітер.
розніжені спокоєм, ми задрімали…
Прокинулись: січень, майдан, Переяслав…
Чужинці довкола стоять поміж наших,
їх трішечки, жменька, та згасли багаття,
на згарищі долі жеврі́ють надії,
та думка нестримна викохує мрії.
На се́рцях і в душах – прозорая крига,
та їх березнева зігріла відлига.
І знову струмочки дзюрчать і співають,
але за лісами вже жовтень палає,
а потім – північні вітри-суховії
задули маленькі свіче́чки надії,
свинцева хурделиця вимела поле,
червоні замети занесли дороги.
Голодні, холодні, замерзлі, убогі
брели ми Сибіром і берегом моря,
вітали нас там монастирськії стіни,
тіла – у болоті, та думки – в Україні.
А потім верталися й ми поодинці
у землю батьків наших прадідів сивих.
Хто – в ящиках цинкових, хто – в домовині,
хто – подумки лиш у останню хвилину.
Багато пішло, лиш кільком пощастило
у рідній землі спочити із миром.
Весняної гожої теплої днини
ми поверталися в рідну країну.
Вдихнули повітря на повнії груди,
дивіться – щасливі, усміхнені люди.
та доля не дала ще гожих нам днів –
запахло полином гірким, лісовим,
О, Боже мій, що це? – на́вколо дим,
густий і смердючий, нічого не чути,
і дихати важко, і крикнути – зась.
Та це ж хтось навмисне пожежу роздмухав,
та це ж потруїти хочуть всіх нас.
Хай вітер прадавнього духу надії
розвіє і дим, і ту́гу, й ганьбу,
і знову в серцях той вогонь зажеврі́є,
що вів нас в сьогодні крізь морок й пітьму.
Я не йду у світи, тут бо наша земля,
і нехай десь там сонце більш лагідно гріє,
та своє українське буття
не зміню на чужі я могили.
(1995 рік)
ID:
923119
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.08.2021 21:51:08
© дата внесення змiн: 24.08.2021 22:08:09
автор: Юрій Ткач
Вкажіть причину вашої скарги
|
