Стоїть на схилах вже віками, вкоренився,
Радів і плакав, але все життя трудився,
Ніби притягує магнітом всіх до себе,
Наш рідний Київ, дарований нам небом.
Андрій апостол вибрав місце не дарма́ це,
Богом освячено воно, держави серце,
І на печерських пагорбах по волі Божій
Великий монастир там заснував Антоній.
Росло, мужніло місто, сили набиралось,
З Європою і світом добре зналось,
Та в раннім розквіті князі в своїх пенатах,
Синів не спромоглися об’єднати ...
Пішов тоді у міжусобних чварах-бійках
Син проти батька й між братами бійня,
Всяк переймався про своє лише обійстя,
Іржа жадоби з’їла велич всю тоді ще...
Ну як могли колись нащадки Мономаха,
Не об’єднатися, а ворогами стати,
Відто́ді не щастило зрадникам-невдахам,
Бо прокляла їх рідна земля-мати...
Стоїть на пагорбах печерських свята Лавра,
Сивий Дніпро тече ніби у вічність,
Князь Володимир із хрестом ніби на варті,
Від ворогів охороняє рідне місто...
29.05.21.
Сердечно дякую, Катрусю, я, коли писала цей вірш, якось звернула особливу увагу на те, що князь Володимир, дивлячись на північ, ніби захищає нас саме від північних сусідів, ніби відхрещується від них... Але це тема ще одного вірша...
Красненько дякую, Танічко, Киів - то цілий світ історії, людей, їх долі, у нього надзвичайна енергетика. Приїжджай у гості, була б рада з тобою зустрітись