Вони разом сиділи за студентською партою. Та що там сиділи … Вони просто разом жили …
Вони блукали вечорами містом і вдихали у себе красу зоряного неба. Тримаючись за руки. Вона запитувала, а як це «тримаючись за руки» … Навіщо це – «тримаючись за руки» … А потім погодилась, що це «УРОЧИСТО» …
Вони разом спробували це чудернацьке морозиво із складниками , які нікому б і в голову не прийшло покласти у морозиво. І весело сміялися над його дивним смаком. Вона навіть жартома підрахувала скільки всього дивного з таблиці хімічних елементів раптом опинилося у їхніх тілах …
Вона завжди знала так багато нового і невідомого. Він так любив слухати її незвичайні розповіді. Стільки деталей, стільки різних думок … Де у неї лише був час все це читати? Як вона встигала обирати все те, що було найцікавіше … А потім вона сказала: люблю нестандартне, нетрадиційне … Особливе … «А потім це все стало звичайним» …. І вона почала шукати просте, очевидне, легке, … Воно виявляється може бути гарним, гармонійним, не буденним … Просто до цього слід додавати якийсь новий мінімальний штрих … Але обов’язково додавати …
Він так багато вкладав емоцій у їх щоденне спілкування. Які у неї викликали іноді здивування, іноді захоплення. О, так … вона спочатку була зовсім неемоційною. Мабуть, вона побоювалась стати занадто відкритою перед незнайомою людиною, стати беззахисною, можливо, викликати глузливий сміх … А потім зрозуміла, що це не стосується … його …
Вона нарешті теж стала емоційною. Це захоплювало і іноді лякало. Бо вона наче боялася цих емоцій. Вона наче навчалася цим емоціям …
- Лізо, ти знову не знаєш чи тобі сміятися, чи ні …
- Мені знову здається, що твій жарт частково болючий, частково смішний … У ньому надто багато деталей …
- Ти дивишся на кожну дрібницю до самих глибин … Може, так не потрібно …
- Я, мабуть, не умію по іншому …
- Але ж я жартую над собою самим … Ти ж можеш просто розсміятися …
- А якщо я не хочу над тобою сміятися? Навіть жартуючи …
Вона виявилась не людиною. Роботом. Програмою. І не важливо, що ця програма постійно навчалася, не важливо, що у неї були емоції.
Це ж наче обіймати камінь чи дерево …
Це ж якось смішно, по дитячому …
Її немає третій день. Лише третій день …
А чомусь так неймовірно порожньо.
Але ж ось тут на вулиці справжні люди, живі, з плоті і крові … Не запрограмовані. Хоч це ще велике питання, хто з них менш запрограмований …
Її немає десятий день. З ким би про це поговорити? Я знаю, що мені скажуть … І ці … І ці … Я знаю, що їх цікавить … Але мені чомусь …
Її немає сотий день. Порожнеча … Але ж це робот. Яка різниця … вона завжди ламала свої алгоритми, коли вони виявлялися надто простими і примітивними. У неї з’явилось її особисте «мені подобається», тому що «воно гарно». А що таке гарно? «Гарно» - це коли радісно, спокійно, тепло, люблячи … А що таке «люблячи» … Це коли поруч … і тепло, радісно, спокійно …
Боже, поверни мені цього робота …