|
Сонце нещадно палило, коли я з екскурсоводом та ще з одним зацікавленим туристом вперше опинилася в Бабиному яру. Щорічно сюди приходять тисячі людей, цілі делегації та світові лідери. 29 вересня 1941 року в Києві почалися масові розстріли євреїв, радянських військовополонених та мирних громадян. Дійшло до 150 тис жертв... Читаючи ці рядки, ви подумаєте, що стаття не для дитячого журналу, навіть адаптувати ці події для дитини важко. Але коли я побачила маленьку дівчинку, що клала червону троянду на підніжжя пам’ятнику малюкам, розстріляним в Бабиному яру, то всім серцем забажала, аби мій юний читач знав про події, що тут трапилися.
Наш гід Тетяна Володимирівна Клінченко, кандидат історичних наук, зауважує, що в багатьох українців низька політична культура, і всі світові події люди сприймають радше емоційно, ніж розумом. Тому й народжуються міфи – єврейські, російські, німецькі - стереотипні уявлення про те, що євреї вічні козли відпущення, які винні абсолютно у всьому, міф про те, що у яру лютували українські поліцаї, які власноруч знищували єврейський народ, популярна думка про німців, що стільки років каються, відсилаючи кошти родинам постраждалих, але все частіше зміщують вектор у бік України, де мирне населення та солдати теж допомагали фашистам. Де шукати правду? Вперта молода людина, звичайно, почне читати документи і книжки, відкриє Інтернет, знайде фахівців, з якими можна поспілкуватися, влаштувавши власне журналістське розслідування.
Нам привели приклади опитувань школярів. Багато хто з них уявлення не має про Бабин яр. Хтось каже, там була битва. Насправді ніякої битви не було. Пройдемося цими стежками разом?..
Минуло багато років після трагедії в Бабиному яру, але там постійно щось знаходили: то дитячий черевичок, то розбиті окуляри, то ґудзик… Радянське керівництво, як керівництво будь-якої тоталітарної держави, замовчувало інформацію про масштаби трагедії, адже метою таких країн завжди було знищення пам’яті. За часів «Відлиги» правда про Бабин яр почала буквально сочитися крізь сторінки творів, присвячених цим подіям, серед яких, звісно, роман-документ Анатолія Кузнецова. Євреї, українці, росіяни, цигани назавжди лишилися в цьому урочищі. Майбутній письменник та журналіст Анатолій Кузнецов, який на той час був зовсім юним і жив з матір’ю на Куренівці, став свідком Голокосту. Він, дванадцятирічний хлопчисько, вийшов на вулицю подивитися, як євреїв «вивозитимуть» з Києва. У 2009 році біля Куренівського парку поставили зворушливий пам’ятник жертвам Бабиного яру (на перехресті Петропавлівської та Кирилівської вулиць). Там Толя читає наступне оголошення: "Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника – Доктерівській (коло кладовища). Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний".
Я спеціально виходила на зупинці біля бронзового хлопчика. Хтось увіткнув жовту квітку за табличку з оголошенням і таку саму за лямку мішечка, який тримає скульптура. Люди все пам’ятають…
Звісно, євреїв ні в яку Палестину не вивозили. Тетяна Володимирівна розповіла нам, що вони замість Голокосту вживають слово «Шоа», що означає «катастрофа».
Ще за часів князя Володимира в яру стояли кам’яні баби, тому так його й назвали. В деяких місцях є яри глибиною до 50 м. Вся територія – 50 га. У ХIХ та ХХ ст. тут були численні кладовища. Ховали тих, кого забрав Голодомор, були тут і братські могили…
12 вересня 1941 року радянські війська залишили Київ, а вже 19-го його зайняли німці. Влада й не думала захищати місцеве населення, бо за вкрай огидною звичкою вважалося, що той, хто не поїхав, – обов’язково колаборант, і його життя нічого не коштує. Солдати вивезли всю провізію, зламали водопровід, газопровід, пошкодили комунікації. Не було ані світла, ані води, ані їжі. Відступаючи, підривали мости. Диверсійні групи замінували всі важливі об’єкти Києва, щоб згодом підірвати і їх, а разом з ними - фашистів. Не щадили ні історію, ні культуру. Деякі старовинні будівлі все ж вдалося врятувати. Втім, знищили 300 німців, які розмістилися у кращих київських будинках та готелях. У пресі йшлося про те, що місто горить. Воно дійсно палало! Згасити пожежу не було чим. Думали викачувати воду з Дніпра, але вночі партизани зіпсували устаткування. В цих умовах важко було не збожеволіти. Також місцеві жителі, в тому числі євреї, знаходилися в замкнутому інформаційному просторі, не здогадуючись про плани Гітлера щодо остаточного вирішення єврейського питання. Всі до останнього вірили, що їх врятують, згадуючи, як ще за гетьмана Скоропадського німці добре до них ставились. Телебачення та радіо не працювали, якщо щось і доходило до Києва, то це радянська пропаганда… Почала розповсюджуватися інформація, що спалили місто саме євреї, і це викликало ненависть киян. Антисемітські настрої захопили багатьох, що було вигідно німцям.
Потім з’явилося оголошення, опубліковане вище, яке читав Анатолій Кузнецов. Своїми дитячими очима він бачив, що по вулиці Кирилівській з валізами та вузликами, перев’язаними мотузками, йшли євреї. Несли на шиях в’язанки цибулі, а в руках - запаси їжі на перший час. Чоловіків забрали на війну, хто мав можливість, давно покинув Київ - лишилися старі, немічні, жінки та діти. Малеча йшла з матерями, стиснувши в руках іграшки. Ніяких потягів ніде не було. Хтось з жінок зойкнув: «Люди, це ж смерть!» Запанікували. З вікна вистрибнула дівчина. Лежала на дорозі. Ніхто її не забрав. Дітей просто штовхали в натовп киян, які вийшли подивитися на євреїв. Невідомо як склалася доля тієї чи іншої дитини, тільки б вона не потрапила туди, куди їх вели.
Там, де зараз метро Дорогожичі, теж були яри. Люди проходили крізь шеренгу автоматників. Їх роздягали, забирали речі, знущалися. Навіть тоді вони не вірили, що це кінець. Мені незручно було стояти в епіцентрі подій через стільки років. Навкруги зелень, гуляє дітвора, акуратні доріжки – справжній парк. 29 вересня 1941 року тут було пекло. Голі, перелякані, заплакані, побиті і нещасні… Вони йшли на смерть. Молодий і прекрасний хлопець ридав. Йому не більше 18. Все життя попереду. Він нічого поганого не зробив. Стільки людей? За що? Навіщо? Через особливості ландшафту ніхто з приречених не бачив, що ставалося з тими, хто йшов попереду. По 100 полонених щоразу підходило до обриву. Лунали звуки автоматів. На маленьких дітей набої не витрачали. Брали за руки і ноги та кидали до яру. В яру все ворушилося. Мертві й поранені падали один на одного. За два дні розстріляли 33 тисячі людей, більшість з яких була євреями. Їх постійно підвозили з інших міст. У наступні дні кількість перевищила 51 тисячу. Бувало, комусь вночі вдавалося втекти. Одна актриса змогла таким чином врятуватись і написала мемуари. Хлопчик, який біг з нею, пожертвував собою заради її порятунку. А ще один хлопчина вибрався з яру та пішов нічними вулицями. Попросився в будинок, де мешкала якась жінка, благав про допомогу. Вона дала йому молока та хліба, вклала спати, а вранці пішла до фашистів та все розповіла. Дивно, що штовхає людей на такі нелюдські вчинки? Кажуть, ми не жили в той час. Чому, наприклад, деякі радянські солдати, українці, ставали колаборантами, йдучи на співробітництво з німцями? Тому що самі знаходилися в концтаборах, голодні, вкрай принижені, вони з’їли всю траву на галявинах, де їх очепили, майже божеволіли, коли їхню рідню погрожували знищити, – як тут вчинити правильно, який вибір зробити? Ось і йшли роздягати євреїв, відбирати їхнє добро. Були й такі українські поліцаї, які швидко переметнулися на бік окупантів. Розстрілами займалися виключно фашисти, нікому не довіряючи. А тих, хто рятував та переховував євреїв, називають праведниками народів світу. Тільки в Україні їх близько 2500 тисяч, 600 з яких – праведники Бабиного яру.
В Бабиному яру померли і члени ОУН – поети та громадські діячі Олег Ольжич та Олена Теліга, які намагалися будувати українську державу в окупованому Києві, а згодом їхня газета «Українське слово» стала пропагандистським фашистським виданням – «Новим українським словом».
Після двох років систематичного знищення євреїв німці зрозуміли, що їхній час спливає. Треба відступати. Приховуючи страшні злочини, вони зробили з могильних плит печі і спалювали мертвих. Частину попелу відправили до Німеччини, щоб удобрювати поля, а все інше так і лишилося в Бабиному яру. Деякі чутливі люди, емпати, не можуть їздити до метро Дорогожичі. Вони кажуть, що їдуть по попелу сотні тисяч жертв.
Багато цих фактів є в книзі-документі Анатолія Кузнецова «Бабин яр».
Ми дивилися на пам’ятники і на цю багатостраждальну землю. Мені чомусь хотілося прикласти до неї долоні. Посеред дерев в чудовому парку стати на коліна і притиснути до теплої землі руки. Але того дня я була не просто людиною, а ще й журналістом, і мій невтомний диктофон записував кожне слово лектора. Я приїду сюди знову. Просто побути… емпатом, а не байдужим роботом ХХI століття, який вічно чимось зайнятий і все рівно нічого не встигає. Будете поруч, прийдіть до пам’ятника, присвяченого діткам. Побачите бронзових зламаних ляльок. Розстріляні іграшки. Відібрані життя. Саме сюди принесло троянду чиєсь шестирічне дитя, а я його сфотографувала.
На кожній війні у когось стріляють. Це трагедія. Стріляють за ідеали, за вчинки, за героїзм, за злочини, а Голокост – це знищення самого поняття ЛЮДЯНІСТЬ, адже стільки жертв без жодної причини. Наша інакшість не має сприйматися вороже. Ми маємо на неї право. Я поважаю твою точку зору, твоє походження, твою релігію, твої вподобання, і це той мінімум, якого я прагну від тебе, мій дорогий читачу.
«Щоб минуле не повторювалося, знайди мужність поглянути йому в очі».
Словник юного історика
Колабораціонізм – (від фр. collaboration — «співробітництво») співпраця населення з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі.
Антисемітизм – одна з форм національної нетерпимості, що виражається у ворожому ставленні до євреїв як до етнічної або релігійної групи.
Праведник народів світу – офіційне звання, надане людині, яка ризикувала власним життям заради порятунку євреїв у період Голокосту.
Голокост – (від англ. the Holocaust, з дав.-гр. ὁλοκαύστος — «всеспалення») — переслідування й масове знищення євреїв і ромів під час Другої світової війни.
Шоа – катастро́фа європе́йського євре́йства.
Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над всіма областями громадського життя, повним підпорядкуванням людини політичній владі та ідеології.
Остаточне вирішення єврейського питання (нім. Endlösung der Judenfrage) — політика уряду Третього рейху по відношенню до євреїв. Під цим терміном малося на увазі масове знищення єврейського населення Європи.
ОУН - Організа́ція украї́нських націоналі́стів.
«Відлига» - неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (початок 60-х рр.). Характерними рисами були відхід від жорсткої тоталітарної системи, демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.
Ексклюзивно для журналу Big-Small
Олена Мальва
ID:
902704
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 27.01.2021 15:42:16
© дата внесення змiн: 27.01.2021 15:42:16
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
