|
Такого туману Київська область не бачила давно. Здавалося, за його щільну завісу можна було взятися руками та постаратися розірвати її навпіл, а потім, при бажанні, шматувати ще на тонкі стрічки, щоб мати змогу пересуватися і принаймні щось бачити. Туман чіплявся за одяг, залазив навіть під захисні маски, він висів на кущах та деревах, стояв на автобусних зупинках і заповзав у метро, не розплатившись.
Хто мене смикнув того дня поїхати до музею під відкритим небом у Пирогові… Я таки туди подалася, ще й потягла із собою друга. Він фотографував мене, а я – автентичну архітектуру Слобожанщини, Рівненщини, Закарпаття, Буковини, Гуцульщини і все те, що нас оточувало: широкі галявини, млини де-не-де, почорнілі від вологи церкви ХІХ століття, а над ними – іржаве небо листопада. Майже всі хатинки в музеї виявилися зачиненими через карантин, і ми долали стометрівки від однієї садиби до іншої, намагаючись крізь туман та мікроскопічні віконечка розгледіти бодай що-небудь, але бачили лише відображення осінньої мряки та свої розчаровані обличчя.
Дерев’яний покажчик стояв на узбіччі. Він теж страждав, навіть трохи похилився. Ми з Женькою покрокували у напрямку «Закарпаття». Щиро кажучи, садиби нам сподобалися, мені так точно сподобалися. Я швидко уявила себе господинею в такому домі: сиджу на порозі, п’ю чай з трав, поряд рябенький котик, а навколо квіти… Тільки стала уявляти своє вбрання в деталях, як мокра гілка дала мені по обличчю, щоб не забувалася. А далі - тиша й імла. Та така імла, що я випадково оступилася. Від падіння мене врятував Євген, бо він чи не єдиний знав, як я чудово вмію падати: в річку, в калюжу, в яр, просто на рівному місці. Піднявши погляд, я мало не осліпла від яскравого сонячного проміння. Нас несподівано огорнув теплий і досить приємний день, а трохи віддалік височіла гуцульська садиба.
«Зачинена», - пронеслося в голові.
Ні, мене не здивували різка зміна погоди, лагідний вітер чи промені в жовтому листі, не збентежила температура повітря, що піднялася градусів на 10, і я рефлекторно зняла шапку, а от звуки… не знаю, самого життя, кликали мене у вир пригод, які нікому з нас і не снилися.
Справа в тому, що ґражда (1), як велетенська рукавичка з казки, готова була тріснути від кількості жителів. На подвір’ї гуляла всіляка птиця, господарка її годувала, у холодку мирно спав собака, а коти, навпаки, грілися на порозі. Ось робітник підкував коня. Взимку запрягатимуть його у віденські сани, що весело розсікатимуть сніг. Красуня-донька вийшла показати матері свою вишивку. «Як батько з-за кордону повернеться, то йому й подаруєш».
- А ви не соромтеся, проходьте. Сьогодні відчинено, - на смарагдовій галявині біля садиби стояв чоловік. Він запросив нас увійти і як слід все роздивитися.
Я так і не зрозуміла, яка пора року всіх у ту мить огорнула. Квітнули дерева, отже весна. Чоловік був у національному строю (2), чорноволосий, підтягнутий, схожий на кіногероя. Легкою ходою він поспішив у двір, де вже нікого, крім нього і нас не знаходилося. Колоритне гуцульське життя – люди, тварини, щоденні справи – зникли, мов проекція, але кожна річ, яку ми бачили, здавалося, дихала, щойно покинута власником, і бажала розповісти особисту історію. Сергій, наш новий знайомий, провідник у давню історію, говорив за них…
- Ця ґражда із селища міського типу Верховина, але колись воно мало назву Жаб'є. Хазяїн, Петро Юрук на прізвисько Буліга, був дуже заможним. Музейна експедиція віднайшла хату в 1974-му, і вже через два роки експозицію відкрили в музеї.
Опікуючись ґраждою, Сергій спілкується з родиною Кікінчуків, чиїм предкам перейшло майно Юруків, адже після смерті доньки Анниці нащадків не лишилось. Він охоче повідає про кожну деталь у садибі, надто якщо відвідувачі, фотографуючи внутрішнє оздоблення хати, резюмують: «Ну тут майже так само, як і скрізь». Тоді хранитель цього дому, як у хорошому квесті, починає засипати вас загадками, підказками та водити коморами…
- До речі, ви бачите хату на два двори, - завзято продовжував Сергій, - але в оригіналі був один великий чистий двір. У ті часи існували ґражди і на п’ять дворів, тому в музеї ухвалили рішення добудувати ще два сарайчики (що із Косівського району) й облаштували другий господарський двір.
Комори з дивовижними для нас предметами побуту, якими гуцульські родини користувалися століття тому, - окреме місце, де можна зависнути щонайменше на добу. Сергій вигадав оригінальний спосіб запам’ятовування туристами незвичайних речей, що їх оточують. Кожен має висувати гіпотези щодо їхнього призначення – і, не повірите, - мало хто самостійно приходить до істини, але запам’ятовує урок назавжди.
Він показує мені наче круглу дерев’яну коробочку, кришка якої оздоблена гарними візерунками. По візерунках я розумію, що предмет має окрім основної ще й естетичну функцію. Кажу: «Щось тут їстівне зберігали». Мені відповідають: «Не зберігали, а скоріше носили». Тоді чарівник відкриває кришечку (руки в Сергія скульптурні, як у столяра, пізніше я дізнаюся, що так воно і є) і показує, куди на Великдень ґаздині складали паски, щоб віднести їх до церкви. Виявляється, моє припущення щодо банальної хлібниці було невірним.
Брай (3) – ще одна цікава річ, інструмент, про призначення якого юні читачі видання Big-Small навряд чи здогадаються самі. Принаймні це буде не швидко!
Довгий дерев’яний прилад, буковий кіл із невеличкими зубчиками – ні що інше, як товкачка для бринзи. «Бринзу робили на полонині, коли пастушили по п’ять місяців.
Ще один предмет діяльності пастухів – частина механізму вертлюга – кужба або берфела (4) – дерев’яний гак (а потім і металевий), на який вішали казан з молоком, коли робили сири чи готували їжу».
Здається, у нашого оповідача для всього, що знаходиться в чоловічій коморі, є своя історія. Жестом він нас запрошує до іншої комори, де зберігаються речі, якими користувалися жінки. В позаминулому столітті я би прижилася: тут і скриня величезна, і прядка, і безліч дерев’яних ємностей, діжок, відерець та іншого…
- А інструментами музичними цікавитеся?
Не встигаємо ми з Євгеном сказати «так», як Сергій виносить з хати трембіту (5) і ось вона вже лунає, все тоне в її звуках, а до садиби заходять роззяви, які теж гуляли в липкому тумані й раптово потрапили до цього гуцульського раю. До речі, на вулиці спекотне літо. Птахи співають. Трембіта співає! Інструмент дивовижний як і сам музикант. Вагою 1,5 кг й довжиною від 3 м, трембіта не підкориться будь-кому, а наш герой трембітає з легкістю. Його власна трембіта знаходиться у дядька в горах, майже 10 років він на ній грає.
Щоби вразити нас, Сергій відкладає гігантський інструмент і дістає з кишені щось маленьке. На долоні лежить дримба (або дрімля, варган) (6). Взагалі, їй не менше 3000 років, на таких щипкових інструментах грали ще скіфи. Крихітна підківка з металевим язичком здатна заворожити своїми незвичайними звуками.
- Скільки досліджую Гуцульщину, стільки на ній і граю, – років з п'ятнадцять, - ділиться оповідач. – Але більше моєї уваги зараз все ж присвячується флоярі (7).
Такий народний духовий інструмент є різновидом флейти, але має 6 ігрових отворів. Часто її називають «гуцульською сопілкою». Сергій примудряється грати, витягуючи з неї ніжні мелодії, що такі близькі українському серцю, а потім перевертає догори і знову грає – музика вже стає східною, наче при дворі китайського імператора.
- Ще хочу придбати такий інструмент – коза (8)! – посміхається майстер.
А я швиденько пірнаю в Інтернет, як у той ранковий туман, щоби прочитати про козу, і дізнаюся, що це різновид волинки, духовий інструмент з козячої шкіри, а якщо з баранячої, то це вже «баран», і я не жартую!
- Щодо інших талантів – навіть не знаю... – Сергій скромно опускає карі очі. – Трошки займаюся різьбленням по дереву, по натхненню. – Показує фотографії дерев’яної зозулі, напрочуд красиві. – А зараз ще й вчуся вирізати людські обличчя. Інколи, знаходячись у транспорті, запам’ятовую риси людей, потім роблю невеличкі статуетки. Ще жодного разу не було такого, щоб обличчя повторилося.
Неповторним є і стрій, в якому Сергій зустрічає гостей, що приїхали до Пирогова. Багато років він збирає автентичне гуцульське вбрання і на сьогоднішній день у нього вісім комплектів національного одягу, які демонструються в Яворівській ґражді в Пирогові. Якщо зазирнути в майбутнє, то дуже скоро я побачу все на власні очі й буду вражена красою та відмінностями костюмів з різних регіонів Західної України. Сам Сергій теж наче з ХІХ століття: сорочка, сардак, гарний кептар, шкіряний черес на три пряжки, штани, капелюх-кресаня та сумка-тобівка. В такому образі він з’явився на карпатському фестивалі «Полонинське літо», викликавши ажіотаж навіть серед місцевих, адже й вони не були вбрані настільки яскраво, як зі сторінок книжки про історію та культуру Гуцульщини.
Якось бабуся героя цієї статті сказала йому, що вона гуцулка, і його мати, і він сам мають гуцульське коріння. Після того багато книжок було прочитано. Захоплення переросло у справу життя, так столяр-верстатник, виробник художніх меблів, а згодом кухар став провідником у славетне минуле Гуцульщини в музеї під відкритим небом. Знавець та хранитель давніх традицій, Сергій рекомендує побачити справжню Гуцульщину своїми очима, наприклад, відвідати Верховину чи поїхати на фестивалі: щорічний Міжнародний гуцульський фестиваль, подивитися на традиційні дійства та свята в певних місцевостях – вихід у полонини в Путилі, «Полонинське літо» в с. Верхній Ясенів, фестиваль «Гуцульська бринза».
Список літератури для починаючого етнографа:
- Гнат Хоткевич «Довбуш»;
- Борис Загорулько «Чорногора»;
- Марія Остромира «Над бистрим Черемошем»;
- Петро Шекерик-Доників «Дідо Иванчік».
Рекомендуючи, що почитати, Сергій зауважує, Юрія Гордійчука з «Над бистрим Черемошем» та історичну постать Івана Бойчука з роману «Чорногора» він би охоче зіграв у кіно, адже відчуває спорідненість з цими характерами.
Тим часом навколо ґражди барвисту осінь змінює зима, і ми всі знову вдягаємо шапки. Сніжинки нагадують про різдвяні свята. Голос оповідача звучить крізь холодні вітри:
- Якщо в Центральній чи Східній Україні на Різдво колядували всього один вечір, то в Західній – кілька тижнів. Жінок у колядники не брали, тому що жодна жінка не витримає стільки часу в горах серед зими, ходячи від хати до хати. Втім, справа це була почесна. Старший колядник – береза – задавав тон усьому колядуванню, на ньому лежала велика відповідальність. Колядники носили із собою скриньку-скарбонку, куди клали гроші за коляду на церкву. Співали господарю, господині, дітям, дівчині, хлопцю, вдові… Береза завжди мав знати, які колядки пускати. Коляду супроводжували скрипичник і трембіти, що сповіщали про її прибуття. Молоді хлопці, які не вміли колядувати, але хотіли навчитися, носили на собі весь вантаж: калачі, сало, все, чим віддячили господарі. Таких юнаків називали «конями»…
Він ще продовжував, але десь на цьому моменті два світи нашого героя, що поступово відкривалися читачам, гармонійно поєдналися: зовнішній та внутрішній. Одне відповідало іншому. Чоловік лише чемно подякував за увагу, додаючи, що для нього важливо «з невеликими талантами, якими наділив його Бог, бути на тому місці, де Він його поставив, й добре робити свою справу».
Завітайте до Пирогова будь-якого дня, сонячного, але особливо туманного. Тут, саме в цій гуцульській ґражді, завдяки одній людині час стає нелінійним, минуле оживає, співіснує з теперішнім та майбутнім, сусідять між собою пори року – все одразу в одну й ту саму мить. Нам з Євгеном пощастило її пережити.
Не майте сумнівів, вас обов’язково зустріне Сергій Кузь. У нього відчинено.
Величезна щиросердна подяка моєму співрозмовнику.
Журналіст: Олена Мальва
Словник етнографа (що треба знати!):
Ґражда (1) - садиба, гуцульський осідок.
Стрій (2) – колоритне національне вбрання, в даному випадку гуцульське.
Брай (3) – див. у тексті.
Берфела (4) – див. у тексті.
Трембіта (5) - український народний духовий мундштуковий музичний інструмент. Має вигляд дерев'яної труби.
Дримба (або дрімля, варган) (6) – див. у тексті.
Флояра (7) - див. у тексті.
Коза (8) - див. у тексті.
Ексклюзивно для видання Big-Small.
ID:
901699
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Мініатюра
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 18.01.2021 16:00:01
© дата внесення змiн: 18.01.2021 16:00:01
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|
