Аврора Бореаліс вішала на мотузку щойно випрані білі фіранки, як почула зойк старої хвіртки. Загарчали вівчарки, сповіщаючи попрятницю про гостей. Хмарка діточок оточила Аврору і, вхопившись за фартух потягнула її до ґанку.
- Розкажіть нам якусь цікаву історію!
- Та ви вже все і так знаєте, що там розказувати, ходімо краще до хати, там неодмінно найдуться теплі булочки та какао.
Діти частенько прибігали до цього маленького, чимось схожого на казковий, будиночка, до саду, дерева якого були переобтяжені фруктами, до хазяйки, яка завше мала чим їх пригостити і яка не була схожою ні на кого у цьому селищі, якого навіть не було на карті. Вони розпитували про все, що тільки могли, і про те, як виглядав цей край до їх народження, і про її надзвичайних вівчарок, і про місто, в якому раніше мешкала Аврора.
Кожну хвилину, збираючи яблука, полючи трави у садочку, вона спостерігала, як ці діти зростають і так добре робилося їй від думки, що вони тут залишаться жити, будуть обробляти землю, обживатися серед правічних лісів, на широчезній спині її улюбленого Нордфьорду.
Приїхала вона сюди трохи більш двадцяти весен назад і добре пам’ятає кожен день, проведений тут, адже це було мрією всього її життя, а може навіть і самим її життям.
За кілька годин мало зайти сонце і не було сенсу розкладати речі у новому будинку поки вона не проживе тут цілісінькій день. Хоче знати, як саме сонце ходитиме по її кімнаті день за днем, де воно зупинятиметься на відпочинок, а де пройде мимо, навіть не приснувши золотом у темний закуток. Тепер в неї повно часу, все ще встигнеться.
Але втратити перший захід сонця вона собі не дозволить. І так у легенькій суконці, всілася на порозі, розмірковуючи, що завтра треба надерти його до блиску, вимочити всі сторонні запахи. Тепер – це її оселя, тільки її, а той жаднючий світ, який в неї все відбирав – він не зміг піднятися у чисте повітря її мрії, і вона не дасть йому і капки сили, щоб здертися сюди по неї, або її друзів.
Сонце заходило повільно, променями чіпляючись за гори, за її волосся, за лапи сосен, віддаляючи своє падіння у море. Ласкаво проводжала його поглядом і шепотіла, щоб воно не боялося, адже завтра з самого ранку вони знову зустрінуться, воно бігатиме за спідницею її плаття і завтра, і позавтрому, і ще багато-багато років. А сосни витягували йому колискову, трохи сумну, але гарну своїм спокоєм, приглушеністю. Вітер не гайсав поміж віття, а линув повільно, відчіпляючи своє вітряне тіло з їх колючо-ніжних лап. Аврора заслуховувалася цим співом, який заколисував не тільки сонце, але і її душу, вперше за життя примирене з усім всесвітом, що розходилася понад лісом, який був настільки диким, що не в кожному куточку звір’я знало запах людини.
Вечір був лагідним, теплим. Неподалік ухали сови, а ліс далі тягнув свою співанку. Аврора прикрила плечі шаллю і схилившись головою до дерева злегенька задрімала. Їй виділося, що до самого порогу прийшли горді, вродливі дикі олені і величезними темними очима лагідно продивлялися всю її душу, вичитуючи там, з якими намірами вона оселилася в цьому краї. А потім вони легесенько, майже пливучи у повітрі, повернулися до лісу, запам’ятавши її запах, душу і думки.
Прокинувшись, вона зайшла до оселі, трохи сполохана тим, що і справді з лісу можуть вийти нічні звірі, і не варто першу ніч засинати на порозі. А потім мовила сама до себе:
- Ніколи не став довкола оселі високого забору. Вони завітають колись неодмінно і не гарно красти їх територію. Це я в гостях у них, а не вони до мене прийдуть.
Така от була перша ніч молодої двадцятирічної Аврори у самій душі її улюбленого краю. Весна знадвору, весна у молодій квітці серця.
А вранці сонце лилося у її долоні, і, наповнивши їх, переливалося за край, розтікаючись по ногам, далі по підлозі, затікало у кожнісінькій куточок оселі, наче освячувало її на довгі роки безхмарного життя. У місті, звідки приїхала Аврора, вона полюбляла співати, але тут вона притихла, торжество зійшло на неї, виганяючи галасливість, заливаючи спокій сосен. І так, здивовано, навшпиньки ходила вона по власному дому, запитуючи в кожної речі, де б та хотіла простояти решту свого віку, і ставила тільки туди, куди річ сама просилася, вистрибуючи з рук у нетерпінні спробувати на смак сонячне проміння на новій, незнайомій, але привітній полиці.
Звикати до місця не прийшлося. Добре вимивши весь будинок, вигнавши з нього всі чужі запахи, вона вспокоїлася, відчуваючи себе в безпеці. Будинок був стареньким, але не тим, що слабшає, а таким, що ставав тільки дужчим з кожним роком. Дерево, як і все інше в цьому краї, було наскрізь просякнуте сонцем.
Аврора просто влюбилася в дерево. Як приємно було, звісивши ноги з ліжка, ступити на теплі, гладенькі дошки, і відчути, як сонце заповзає у неї, босу, замріяну снами, молоду дівчину. Що їй тільки не снилося на молоду, сп’янілу весною голову!
Цілісінький день всміхалася сама собі, коли чула таку безліч рідних з минулих снів звуків: як приємно бряжчить пусте відерце, коли вона йшла по воду, як струмок б’ється об стінки, затікаючи в пастку, як шумить море, закликаючи її перехилитися за пагорб і зирнути униз, де далеко-далеко, але прямо під нею воно облизувало скелі, як рипіли старі сосни, і як злітали уверх живим салютом сполохані нею пташки.
Невідомо куди дівалися місяці, стікаючи днями, годинами у гірські потоки. Люди звикли до одинокої дівчини, що мешкала десь у самій гущавині лісу. Багато пересудів було про неї, всі хотіли знати хто вона, звідки, за які кошти живе тут і ще багато з того, що повинні знати сусіди, але була дуже гаряча пора, всі обробляли свої землі, доглядали худобу, працювали на лісопилці та багато-багато інших справ приносило з собою літо в цей край, саме тому її містком з іншими, її першими гостями стали дітлахи, які були ще малі для серйозної роботи, але надто дорослими щоб заважати іншим, тому вони й навідалися до неї.
Аврора добре пам’ятає ту зграйку очей, які підглядали за нею з високої трави, аж поки їм закортіло підійти ближче. Вони ввічливо назвали свої імена, і мовчки дивилися їй у вічі, вважаючи, що саме вона, новенька, і має вести оповідку. Дітлахи ще й не відали, у який безкрай історій приведе ця їх мовчанка.
Запросивши їх у сад обносити кущі аґрусу, який рясно вродив новій господарці, Аврора вирішила не мати секретів від таких чарівних гостей і розповідала все, що тільки вони не просили, добре розуміючи, що кожне слово, по-дитячому перекручене, буде перелітати з вуст у вуста по маленькому селищу, але щирість притягне до неї юні серця.
І в її дні, в її роботу і думки поступово став вплітатися дитячий сміх, якого Аврорі бракувало раніше. Як подяку за їх метушню навколо неї, завше мала якісь гостинці дітлахам. Геть не важко спекти з десяток коржиків, чи зробити какао і пообідати в гурті цих створінь.
Для самотини завжди знайдеться година, це Аврорі було добряче відомо.
В свою ж чергу дітлахи хотіли віддячити Аврорі і за історії, і за ласощі, а коли вже вона не дозволяла збігати їм за водою до струмка, чи назбирати їй сухих голок на розпал вогню, то знайшли свій спосіб показати любов.
- Познайомтеся! Це – Рут, - вашою мовою, - Друг. – І простягнули маленький клубочок шерсті, який був зовсім не клубочком, а кавказькою вівчаркою.
- Йойки! – радісно сплеснула руками Аврора і прийняла подарунок дітей, вислуховуючи їх розповідь про те, що це синочок вівчарки одного з хлопчиків і всі дуже б хотіли, щоб у Аврори був такий славний захисник.
Аврора не могла навтішатися несподіваному подарунку, і, покинувши всі справи, пішла лаштувати молоко, розмірковуючи, як би найкраще облаштувати малого.
Зима, яка б мала своїм холодом роз’єднувати людей, приносила Аврорі нові знайомства. Вечори були довжелезними, роботи було мало, і люди потроху почали заходити до Аврори, з якою ще до ладу і не розмовляли. Так, бачили кілька разів у селищі, та чули байки дітей про дівчину у казковому будиночку, яка, як добра відьма, напувала їх какао, та гостила дарами саду. І хоча перші відгуки були гарними, їх миттю розвіював Рут. Пес нікуди не відпускав хазяйку саму, тим паче, коли приходили гості, він завжди гордо седів на крок поперед Аврори, у кожну мить готовий кинутися в бій. Та і людей він майже не бачив, дітей він давно всіх знав і довіряв їм, а тут почали приходити якісь істоти у два, а то й три рази більші на зріст. І люди зайвий раз не заходили до Аврори, щоб не нариватися на тихе, але погрозливе і впевнене гарчання.
- Ну що ти, Рут, це добрі люди, - заспокоювала рукою Аврора.
Але Рут так не вважав, і не довіряв хазяйці оцінку людей.
Та коли поряд не було нікого, Аврора була йому вдячна. З неї вистачає дітлахів, вона не хоче бачити в оселі дорослих, годі вже. Вони непогано жили і удвох. Купалися в морі, спали у лісі на м’якому настилі трав і голок – з Рут нічого страшитися. Хоча вона його і не навчала, але пес якось і сам все знав.
Діти росли швидко, і вже не могли так часто відвідувати Аврору, то в школі були, а то й просто допомагали батькам, тому, коли вона побачила, як вони всією зграйкою бігли до її дому, Аврора зрозуміла – щось трапилося.
- Рут! – покликала Аврора, не знайшовши ніде поблизу свого охоронця.
- Вам треба на лісопилку, кличуть. Треба забрати його додому, він зранений.
Та Аврора прибігла вже пізно. Їй сказали, що це був нещасний випадок, а вона знала дещо інше. Ще взимку до неї приходила одна жінка. Поки Аврора вийшла до неї з хати, Рут трохи налякав ту особу і вона крикнула:
- Бодай бо ти здох!
І пішла додому, незважаючи на те, що Аврора запрошувала її до оселі. Потім ще й іншим розповіла, що Аврора спустила на неї зграю вівчарок. Дехто повірив, наказав дітям більш не соватися до неї. По вулицях ходили байки про молоду відьму, яка бозна що ховає у дворі, і ніколи не прив’язує вівчарок, та тримає їх завжди голодними, щоб вони роздирали людей, як тільки ті прочинять хвіртку.
Аврора збирала ягоди, коли почула два постріли, стала сумною, але не придала їм надзвичайного значення, думаючи, що то браконьєри по лісах стріляють оленів, і відрізують молоді роги для продажу. Зітхнула тяжко і знов поринула в роботу.
Потім побачила, як до неї бігли діти.
А тепер вже знала – та особа накрутила чоловіка, який працював на лісопилці, щоб Рут застрелили, бо ж собака частенько бігав там неподалік, поки Аврора прибиралася в хаті. Та й хлопчик один казав, що бачив, як та тітка принесла обід чоловіку і гримала на нього, коли той намагався відсторонитися. Трохи згодом – два постріли.
Дивно було у оселі і пусто. Діти приходили веселити її, і ще якось можна було триматися, але потім було ще важче. Коли прийшли хлопчаки, які подарували колись давно їй Рут, Аврорі навіть не довелось прохати. Ті запросили її саму прийти і вибрати собі вівчарку.
Вже пройшло багато років відколи вона оселилася тут, і Аврора тільки тепер згадала – як дивно, що Рут не нагадав це їй раніше – що мала зростити вівчарку.
Незадовго до її від’їзду, Аврора пообіцяла одній людині, що в неї буде кавказька вівчарка, щоб жилося веселіше, та дуже вже не стане балувати – хтозна, може він реінкарнує саме в того пса.
Ксім.
І знову ж – ніяких ошийників, ніякої дресури. І ніяких зайвих гостей. Тільки діти, щоправда вже інші, бо ті, перші гості, давно вже повиростали у парубків та дівчат, у декого були свої сім’ї, помістя, і приходили до Аврори тільки допомогти з господарством.
Та відколи застрелили Рут гостей стало менше. Ну, то й краще. Тим паче вона рідко бувала вдома. А то все ходила по лісу, наче відшукуючи щось давно загублене. Бувало, приносила зранених звірів додому і виходжувала їх, щоб потім віднести на старе місце та попрощатися з тваринкою.
Як і обіцяла, сама сплела з лози файну корзину для спочину, та ковдру, з найм’якішого руна. Як і обіцяла, балувала Ксіма сиром. Як і обіцяла, ранком пекла у печі йому млинці з сиром, сметаною, маслом та цукром. З самого рання Ксім, бувало, всядеться напроти відчиненого вікна і жде, поки Аврора кине йому млинець, щоб зловити його прямо на лету – так значно смачніше.
Бувало і таке, що Ксім кудись бігав, а потім повертався із раненим носом. Вичісувала тоді реп’яхи і питала в нього:
- Ну хто сьогодні тебе цапнув? Бджоли? Їжаків ганяв по лісу?
Тоді він заглядав у вічі, робив жалісний вираз і випрошував купання. Таке було вже в їх життя. Сповнене миру, спокою, веселощів. Пес, який розумів геть усе на світі, та дівчина, яка більше за все бажала загубитися серед високих струнких дерев. Просякнуте сміхом, пригодами життя, яке нарешті їй полюбилося.
- Спасибі за какао, а тепер розкажіть нам історію, - лементували діти.
- Та не пам’ятаю вже жодної. У молодої б питали, тоді б і розказала, а зараз біжіть по домівках.
- А звідки у вас друга вівчарка?
І Аврора знов згадувала, як Ксім одного ранку прибіг додому веселий, стрибав навколо неї і заглядав у вічі, видивляючись, у якому настрої хазяйка. А тоді покликав по-своєму, і до нього примчала якась красуня. Місця у неї вдоволю, нехай залишається жити з Ксімом. Тільки не знала, як назвати її, тому погладила Ксіма і запитала в нього:
- Ну, як подружку кличуть?
Та Ксіму було не до балачок. Нічого не відповівши, він побіг показувати подвір’я. Та ім’я, як виявилося, і не треба. Досить було покликати Ксіма, а прибігали вони завше вдвох.
І дні знову потекли кудись вниз гірським потоком.
Аврора старилася, але в душі був той настрій, з яким вона спостерігала перший захід сонця. Життя замкнуло коло і Аврора могла жити скільки завгодно. Заколисуватися соснами, морем. Потроху забувалися діти, Рут, рідне місто.
Вона належала цій землі, яку обробляла рік за роком, з якої годувалася. Стала єдиним з лісом, з оленями, які, бувало чухали роги об дерева десь неподалік. Чула, як поступово край занепадає, молодь виїздить за кордон, шукати кращих, більш родючих земель, шукати грошей, долю. Чула, як згоріла лісопилка, як потроху помирали старі, як одружувалися молоді, народжувалося майбутнє краю, яке було доволі сумнівним, незважаючи ні на що. Чула, як перемовлялися звірі, радіючи, що скоро, зовсім скоро люди знов переведуться тут, і ліс підійде ближче до садиб, почне відкушувати потроху подвір’я, а потім і самі дома.
Чула також, як у великі морози на озері грав лід. Гуркіт котився понад озером і стихав десь, мов падав зі скель униз, в море. Таке бувало – коли лід ставав занадто товстим, він пускав тріщини по всій гладі озера, розколювався. Колись вперше, Аврора навіть підстрибнула на ліжку, перелякавшись, а тепер звикла, полюбила цей звук. І знала, що десь обов’язково замерз водоспад, створивши надзвичайно гарний льодяний замок. Аврора могла бути там королевою раніше, тепер вже старість не дозволяла їй так носитися по скелях чи забиратися у тонкі стіни водоспаду. А лід гримів, репався і ставав міцнішим.
Не спалося. Аврора подивилася у небо. Ніч була тихою, можна було піднятися трохи вище в гори і подивитися на північне сяйво, яке витанцьовувало чудернацькими узорами на всьому небі, відблискуючи на морі, на сталевій чорній поверхні озера. І зорі сяяли особливо яскраво. Коли помер Ксім, вона бачила, як зорі створили його гордий і прекрасний портрет. Подружка його тужила, а потім кудись пішла, залишивши Аврору самотньою. Аврора знов подумала, що життя зробило інше коло. Тепер вона стоїть тут, як стояла вперше. Самотня і примирена з усім, тільки старіша на бозна скільки років. Скільки їй? Сімдесят чи вісімдесят років? Та вона й сама вже не пам’ятає. Тут час біжить по іншому, не так як десь далеко, біля друзів.
Наступної ночі, стоячи на березі озера, слухаючи неймовірний гуркіт льоду, Аврора помітила, що поряд з зоряним портретом Ксіма з’явилися інші зірки, яких вона раніше не бачила. Якась молода дівчина у білому ситцевому платті завертала Молочний Шлях у млинець, посипала зоряним пилом замість цукру і кидала цей млинець Ксіму.
Аврора впізнала себе і подякувала зорям, що вони попередили її. Тепер вона попрощається з лісом, оленями, сонцем, прибере хатину чисто для нових господарів, полежить на землі, яка стала їй рідною, поседить у себе в садочку. Сходить у селище, попросить щоб позавтрому до неї зайшла старенька подруга, та ляже спочивати, щоб навіки залишитися у цих краях.
ID:
90090
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.08.2008 20:39:54
© дата внесення змiн: 24.08.2008 20:39:54
автор: Rest In Peace
Вкажіть причину вашої скарги
|
кветачки
