Ціла епоха надаремно,
І не додалось ні на крок,
Де війн, насильства темна бездна
Там не злітають до зірок …
Про космос мрії на папері
Записані у страти день,
Крок до ракет в есересері
Лиш після табірних пісень …
Якщо там хтось у ніч злітає,
Сотий, двадцятий долетить,
На мить думки людські вражає?
Тільки на мить, бо більшість спить …
Чудово грають на екрані
Чийсь не існуючий сюжет,
Сховались мрії у стакані -
Висить Висоцького портрет …
Ми теж колись такими були …
Чому колись? Такими є.
Чуже таке мабуть забули.
Створили щось таке своє.
Актори, що не гріють душу,
Учителі, що вже не вчать,
Чинуші, що брехати мусять,
І несунів пекельна рать …
Вже наче і слабка покара
За те, що ріжеш правду в віч,
Минулого чужа примара
Ховає день і робить ніч …
Як вибратись з тієї ночі,
Порвати писаний нам текст,
Своє в чужі казати очі,
Незатишно нам, де протест …
Отак століття обернулись
Тої російської тюрми,
Що ми самих себе позбулись.
Творімо світ, де саме Ми …
* на фото радянські танки у Празі
Творімо світ, де саме Ми … Отут якось двозначно, наче й позитив - маємо творити світ, де саме Ми (виборювати своє місце під сонцем, репрезентувати себе у світі), але в контексті роману "Ми" Євгена Замятіна сприймається якось неоднозначно, може навіть негативно, як розчинення індивідуального в чомусь загальному.
ох ... моє Ми явно було не Замятинським. Це особлива спільність вільних людей, отже, таких, що керуються власною волею. Це далеко до Замятинського ми, чи до більшовицького ми ... де фактично жодного ми немає. Тому що не існує жодної індивідуальності. З чого тоді сконструювати це ми?
дякую за думки