Помилка.
Годинник невпинно вистукував час. Великий, незвичайний, він займав значу частину стіни, виділявся з усього інтер’єру . Притягував погляд і всю увагу присутніх в кімнаті. Настя купила його в антикварному магазині, що на центральній вулиці, в підвальчику. Вона любила туди заходити і подовгу роздивлялась нехитрий скарб. Час від часу щось впадало в око, вона брала в руки, тримала, обережно перевертала, роздивлялась, наче намагалась прочитати за зовнішніми формами минуле. Хто користувався цією штукою, яка її історія? А от годинника вона побачила відразу і тут же захотіла його придбати. Йому щонайменше було років двісті. Важкий, з неймовірними скульптурками, обліплений зображеннями янголів, людей квітів і травин. На нього можна було дивитись безкінечно. Фігурки взаємодіяли між собою, утворюючи свій незвичайний гармонійний простір. Він вже рік висів в її кімнаті. Час від часу хазяйка підходила, заводила цей механізм і знову залишала його жити своїм життям, поглядаючи на нього, як на живу істоту, сусіда.
Хто зна з чим це було пов’язане, але вона, ще досить молода людина, почала міняти свої звички і з надзвичайно комунікабельної, веселої жінки поступово ставала все закритішою, могла не відповідати на телефонні дзвінки, все рідше запрошувала до себе в гості подруг. Сприяла такому перетворенню й робота. Тепер можна було не виходити щодня і не бігти щодуху, аби не запізнитись на 8 ранку. Щось між офіційною роботою і фрілансом. Але й така невизначеність її цілком влаштовувала. Все рідше зустрічалась з подругами Дивно, але й вони не наполягали на зустрічах. Говорити було ні про що. Політика набридла, про чоловіків уже все переговорили, що можна і що не можна. Мода? Кожен вже знайшов для себе своє, думка інших майже не цікавила. Діти - вони виросли і залишили домівки В основному жили в інших містах чи й країнах. У них своє життя. Чомусь пригадалось дитяче захоплення, художня школа То дістала з закутка мольбер, докупила фарби, полотно і почалось.. Годинами зависала, не відволікаючись на їжу.
І одного разу в такий момент в двері подзвонили. Настя на автоматі, навіть не усвідомлюючи, що відбувається, вся ще десь там, в тому світі, що на полотні, пішла відкривати двері. На порозі стояв високий статний чоловік її ровесник, гарно одягнений і з вишуканим букетиком в руках.
- Привіт.
- Ви хто?
- Олесь. Олександр. Не впізнаєш? Мені твою адресу дав Петро Коваленко. Ми за однією партою сиділи.
Хвилину Настя думала Тоді сказала:
- Проходьте. Хоча ще не зрозуміла , хто цей чоловік. І хто той Коваленко.
- Ти вибач. Там внизу таксі з моїми речами Я можу їх забрати?.
- Добре, давай. -Настя не розуміла, що відбувається і сама собі нагадувала робота.
Чоловік вийшов і за кілька хвилин повернувся з великою валізою
- Проходь..те в ту кімнату, розташовуйтесь. Там чистий рушник…Я ще трохи попрацюю. Настя повернулась до свого полотна на терасу і несподіваний гість перестав існувати..
Десь за пів години вона згадала, що в неї в квартирі чужа людина і пішла на кухню щось приготувати. Чоловіка не було чути. Коли зайшла в кімнату, побачила, що він мирно спав на нерозстеленому ліжку.
Будити його не стала. Ще посиділа на кухні, попила чаю. А потім прийняла душ і пішла спати, як наче ніхто й не дзвонив у двері пару годин тому і не спав у другій кімнаті незнайомий, чи може знайомий, чоловік.
Ранок наступив несподівано. Годинник, який вже забув, як видзвонювати час, несподівано видав невідомі до цього хазайці, але добре знайомі йому, звуки. Він пробемкав якусь дивну мелодію і продовжив далі своє звичне цокання. Сонце вже піднялось досить високо і залило світлом кімнату. Настя все ще не наважувалась випорхнути з ліжка. Відчуття були дивні - спокій і легка незрозуміла тривога. В дверях з’явився вчорашній гість з тацею в руках, на якій приємно для ока вимальовувалась кава з круасанами і якимись екзотичними фруктами.
-Не заперечуєш? -Він поставив всю цю розкіш на край ліжка і вийшов .Повернувся- Я зараз щось приготую більш суттєве.
А за годину Настю вже чекав замовник і треба було поспішати. Поговорити з гостем не вийшло, Та й йому час було виходити в справах. В місто дитинства він приїхав у відрядження. Тож вирішив поєднати приємне з корисним. Це все, що встигла з’ясувати Настя. А ввечері він запросив її до ресторану. Їжа була смачна Але голосна музика не давала можливості поговорити. Так минуло ще три дні. Настя вже, здається зрозуміла, що Олесь щось наплутав. Не та вона Настя, яку він хотів бачити. Була в паралельному класі дівчинка, її повна тезка, яка всього кілька місяців провчилась в їхній школі, а потім батьки знову кудись переїхали і вона залишила школу. Дівчинка була дуже красива, в неї з ходу закохались всі хлопчики. Та й Олесь провчився в її школі недовго Тому вона слабо його пам’ятала.
Того вечора Настя вирішила остаточно розставити всі крапки над І. Вона дістала шкільні альбоми. Наступного дня Олесь мав їхати. Схоже і він зрозумів помилку, але не дуже хотів про це говорити Якось їм було комфортно і затишно І, схоже, ніхто не бажав руйнувати видимість тимчасової ідилії. Альбоми залишились лежати невідкритими. Говорили вони про що завгодно, але не про школу. Годинник відліковував час, повільно порожніли бокали, на столику під місячним світлом вигравали виноградні грона.
Олесь відходив до холодильника і повертався з якоюсь їжею. Настя сиділа в своєму улюбленому глибокому кріслі, підібгавши ноги, закутана в плед, їй не хотілось говорити і навіть думати. Здавалось, що вона розчинилась у просторі. Поруч чоловік з приємним голосом, який заворожує і п’янить не менше за вино, місячне сяйво і тиша, яку порушує, чи тільки підкреслює, цокання годинника. Що відбувається взагалі? Пригадалось як в дитинстві лягала на хвилі і віддавалась повністю течії, і вона несла її легко і невимушено…Щось подібне відчувала вона й зараз. І вже нічого не мало значення. Тільки вечір, місяць, цокання годинника і цей чоловік поруч…
.. Його не було рівно рік. За цей час Настя встигла видати заміж доньку, організувати виставку власних робіт. Чи чекала вона на нього? Ні, але була впевнена ,що він повернеться. А з’явився він так же несподівано, як і вперше. З букетом квітів, усміхнений, схвильований. І трохи невпевнений в собі. Тільки сказав:
- Збирайся. Тепер мені є куди тебе забирати. Я все владнав.
– Що, прямо зараз?
А потім знову була майже безсонна ніч на терасі, тихі розмови , тепле спілкування, коли не відчуваєш ні часу, ні простору. І довга дорога. В нове, інше життя. З минулого, з якого в неї залишилось тільки пара шкільних альбомів, кілька улюблених речей, серед яких і антикварний годинник, як посередник, зв’язківець між минулим і майбутнім.
ID:
898065
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.12.2020 17:57:51
© дата внесення змiн: 13.12.2020 17:57:51
автор: Анна Живаго
Вкажіть причину вашої скарги
|
