Вона завжди, мов квіточка, цвіла,
Усміхнена, наперекір злій долі…
Ніхто не знав, як жінка ця жила,
Й чому обрала шлях важкий. Свідомо!
«Красуня,» – хтось єхидно величав.
«Щаслива,» – в такт сичали злоязикі.
Не маючи подружнього плеча,
Вона сама змагалася із лихом.
Вдова… Вона із дітками двома
Сміялася в лице своїй недолі,
Хоч в серці поселилася зима:
Робота, діти, злидні сірі вдома.
Здавалося, що виходу нема,
І що усе навколо – проти неї.
Не радила нічого й ніч німа,
Й розбите щастя важко було склеїть.
Але не розгубилася вона,
Свій виклик гордо ставлячи вже долі,
І впала її каторги стіна,
Знайшовся вихід, досі невідомий…
Італія і сонцем, і теплом
Її зустріла, ніби рідну доню.
Не солодко вдові і там жилось:
Чужа і мова, і щоденна втома.
І так – не рік – не два – тяжкі роки,
Поки дітей поставила на ноги,
Усе пила з життєвої ріки,
А серце кликало до рідного порогу.
І ось він – її милий серцю край,
Та мова, за якою так скучала.
Він зовсім не скидавсь на божий рай,
Все ж не такий, яким його лишала.
Й вона не та. Давно уже не та…
Птахами промайнули світлі весни.
Тепер одна у будні і в свята…
Минуле зрідка пам’яттю воскресне.
Нагадують про себе й болячки –
Їх вистачає, щоби ними впитись,
Не до снаги й порожні балачки,
Й себе теж не навчилася любити.
В краю чужому доля відцвіла,
Хоч вибір нею зроблено свідомо…
Ніхто не зна, й вона, а чи жила?
Вона щаслива, бо, нарешті, вдома…
31.07.2020.
Ганна Верес (Демиденко).