Захлинаюся...,
як риба під товстим шаром льоду.
Не можу вільно розвести в сторони руки.
Довкола мене стіни -
непробивні,
викладені з цегли заздрості,
злоби, фальші і хронічної нелюбові.
Згори, з бездонної бочки,
прив'язаної до невидимої земної осі,
сиплеться каміння
мені на голову.
О, це не діамант, не сапфір, не рубін
і навіть не бурштин.
Це каміння зверхності та помсти -
велике й мале, тупе і гостре.
Воно лишає на моїй голові сліди -
Ґулі, гематоми та рани.
Очі не плачуть.
Вони залиті кров' ю,
що витікає з ран.
Плаче серце –
тихо,
як сад у жовтні,
як в липні ніч,
як риба, спіймана на гак.
Груди - акордеон,
розтягаються і стискаються,
стогнуть від того,
що вітер грає на їхніх клавішах
мелодію пізньої осені.
А десь, зовсім поряд,
хтось регоче –
довго, протяжно, задиристо.
Йому мій біль - сніданок, обід і вечеря.
15.07.2020