Не встигали ми поїхати з гостей, як бабуся Маруся нас чекала знову. Наповнювала шухлядку старої шафи солодощами, вибивала величезні подушки і готувала нам царські постілі.
Бабуся Маруся постійно була низенька і худенька, а з часом вона зменшувалась і проти нас підростаючих, як на дріжджах внуків, здавалася казковою.
Бабуся була дуже метушлива і швидка, вправлялася і в хаті і в дворі і нагороді, та це тоді, коли в неї нічого не боліло. Та нажаль здоров’я бабусі завжди псувало всі плани, бо то поперек, то шлунок, то голова… Рятуючись від болю бабуся щодня випивала по жмені пігулок, та ліків. Пластинки «Цитрамону» вистачало не більше ніж на добу. За моєї пам’яті бабуся вже не працювала, бо то лікарня то домашнє лікування було безперервним.
Але коли бабусі здоровилося то вона не відходила від кухні. Варила борщ, кашу польову, картоплю тушила в печі до рум’яного кольору, та коли насипала- то м’яса було втричі більше ніж картоплі. Коли витягувала чавуни та горщики з печі, то загортала посуд в простирадло і накривала подушкою, щоб довго було теплим, як з печі. На маленькій пательні безперервно щось смажилось: то картопля, то сало, то карасі з казенного ставка, або засмажка в юшку. Бабуся варила молочний кисіль, схожий на морозиво, тільки теплий, а кали охолоняв, то загусав у величезних тарілках. На храм бабуся варила чорний желатиновий кисіль, і майже щодня рідкий ягодовий. У чудо-пічці, виходили ароматні бісквітні коржі, що смакували з теплим какао. Ми завжди були нагодованими смаколиками, бо бабуся щоразу готувала свіжі витребеньки на наше замовлення і вкладала у страву всю душу.
Щодня ми носили з лісу гриби і бабуся їх додавала то в суп, то в м’ячку.
Сама вона грибів не їла, бо в юності отруїлася гарячими грибами, але коли приходив сезон опеньків, то любила їх збирати і в рові на Сарафининому і в лісі за Кальбусами.
В залі висіло багато картин з рушниками їх бабуся вишивала раніше, а дідусь допомагав. До рушників власноруч плела мереживо з різними узорами, та коли я захопилася рукоділлям, то бабуся кілька разів намагалася мене навчити творити красу гачком - та все марно. Згодом, так як і бабуся Горпина, наша бабуся почала плести дерев’яним гачком круги та килимки з ганчір’я і встеляла ними всі пороги, стільці, доріжки, бо вони були м’якими і теплими, створеними з любов’ю.
Бабуся ніколи нас не сварила і не брала на нас лозини, хоч ми час від часу псували їй нерви, то Іра допомагала полоти рядочки, моркву вирвала, а буря’н лишила, то довго ми загуляємось, то ще щось. Тоді бабуся строго казала, що розповість батькам, але ніколи нас і не видавала.
Останні роки бабуся перенесла інсульт тому була дуже слабкою, вже годити внукам так як раніше, вона не могла, але завжди з нетерпінням нас чекала вже дорослих внуків. Для неї ми були маленькими, а бабуся для нас добра, турботлива, ніжна і любляча. Всі теплі спогади до цього часу гріють душу, хоча бабусі вже немає, та ми її любимо і згадуємо щодня.
(*- я з бабусею Марусею. Весна 2016 рік)
Ольго, та у рiзних регiонах ту страву з картоплi по-рiзному називають. Ну, от у нас на пюре ще кажуть - товчонка. А оце ось, погляньте, е такий вiршик з дитячого журналу "Малятко" - так тут автор цього вiршика на цю страву говорить - товченя. Мабуть, у iхньому регiонi ii cаме так називають. Ось, дивiться - натиснiть мишкою, щоб зображення збiльшилося:
Але таке рiзноманiття i створюе особливий колорит кожноi мiсцевостi, яскравiсть та неповторнiть iй надае.
А це ж я колись за мотивами цього вiршика "Товченя" i свiй вiрш написав. Ну, можливо iдею i звiдти взято, але сюжет вже iнший, по-iншому там подii розгортаються. Ось, дивiться: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=768894
