Степова красуне, ковила!
Розгорни свої зелені шати,
В часі дай помандрувати
Біля дідусевого села.
Очі пеком випікає
Від картини запустіння:
Ні садочка з його тінню,
Ані тина тут немає.
Де чистесенькі хати?
Клуні, повні збіжжя?..
Лиш граничне бездоріжжя,
В який бік не йти.
Ти усюди, ковила!
Пагорбами, схилами ярів,
Сріблолисту, я тебе узрів...
Й ні ознак села!
Ніби не було ніколи
Нічогісінько, окрім трави!
Тільки півзасипані рови
Замітає тирсою спроквола.
Як серпанок на світанку,
Щезло місце людне.
Та невже воно повсюдне,
Руйнування до останку?
Спересердя закричати б,
Впавши на коліна:
А що правда, що підміна,
Як нема чого ховати?!
Цій великій порожнечі
Не потрібен запал мій.
Ненаписаний сувій
Не годиться для предтечі.
Пам'ять нанівець звела
Спомини мої яскраві.
Вже не розігратися уяві
Там, де лишень ковила.
Жде не дочекається мене
Місто, гомінке занадто.
Селам неіснуючим посвята
Знаю, непомітно промине.
І скупа сльозина по щоці
Вряд чи скотиться колись.
Їх не видно, скільки не дивись,
Незагойних в пам'яті рубців.
