Сьогодні небо плакало весь день. Без будь-якої перерви на відпочинок витискало й витискало сльози-краплини із густих сірих хмар. Ті цівками текли додолу, вливалися в горлянки деревам, кущам і травам, не питаючи навіть на це їхньої згоди, заливали шлунки рослин по саме не хочу. А ще мили будинки, дороги, тротуари, автомобілі та все, що їм траплялося під руку, барабанили по підвіконнях – ритмічно та голосно. Я слухала цей мірний барабанний дріб і думала: виходити мені з дому надвір чи ні. Довго зважувала всі за і проти, але ввечері, акурат о 21:00, таки покинула межі свого будинку. А що? Парасоля в мене широка, нова (доня подарувала на день народження). Кросівки на високій підошві є. Та й правила зобов’язують мене вийти надвір. Я ж правила собі склала, які зобов'язалася виконувати кожного дня. А в них записано: прогулянка, пиття свіжої джерельної води. Якщо склала правила, записала їх на папері, то мушу ж виконувати. Отож пішла я. Дощик вискакував по моїй парасолі, як дурний. Мабуть, радів мої присутності надворі. Бо ж місто було майже безлюдним. Ноги я промочила, звісно. Дощ налив води скрізь незміряно, місцями стояли глибокі калюжі, місцями бігли струмки-потоки. До моршинського джерела Божої Матері підступитися я не змогла. Дорога перед ним перетворилася на річку. «Не пускає Пречиста людей до води. Провинилися, мабуть», - подумала. – Пробач нас, свята Маріє». Несподівано вигулькнув з-під мого плеча якийсь чоловік в гумових черевиках. Я аж перелякалася, він мало не зачепив мою руку своїм наплічником. Але той чоловік мене виручив. Набрав джерельної води у пляшки собі й мені. Я ґречно подякувала тому чоловікові, поблагословила його (я це люблю), він усміхнувся і пішов. А я почвалала до супермаркету «АТБ». Ну, бо ж як це – бути в Римі і не бачити Папи Римського. Супермаркет міститься ж недалечко від джерела, метрів 100 йти, ну, може, з гаком. Пустилась я до нього не по прямій дорозі, яка нагадувала річечку, а в обхід, через парк. Зайшла до магазину без проблем. На подвір'ї перед ним вода не стояла. Всередині зустріла знайому жінку, поговорила з нею. Давно хотіла її бачити, ось Всесвіт і влаштував нам зустріч. Бо ж, як відомо, нічого випадкового у світі немає. Купила я в «АТБ» все, що знайшла за потрібне, більшість товарів, звісно, за акційними цінами, і вийшла. І тут, о, чудо! Дощик затих. Весь день падав, а тепер перестав. «То ти, небо, рюмсало тому, що я не виходила? - пронизала мозок думка. – Ти чекало мого виходу? Так? Довго ж я заставила тебе плакати. Пробач, дороге». Поки йшла додому, жодна краплина на мене не впала. Лягала спати – тиша стояла за вікном. Небо заспокоїлось, умиротворилася, задрімало. Поснули й хмари на ньому. «На добраніч вам! Солодких снів!» - мовила я. І теж невдовзі заснула. Наступні два дні були погожими.
ID:
880796
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Дума (билини)
ТЕМАТИКА:
дата надходження: 25.06.2020 19:59:58
© дата внесення змiн: 25.06.2020 20:33:05
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
