Давно Вас, тату наш, уже не стало,
Та рана ще жива. Вона – в душі…
Двадцять два рази вже сніги розтали,
А біль живе і ллється… у вірші.
Знов шосте червня. Рокове. Надворі
Буяє все й нагадує про те,
Який трудолюбивий Ви і добрий,
Таке ж і серце, добре, золоте.
Дитинство Ваше дикий голод знало,
Крилату юність обпекла війна.
Не всіх тоді героями назвали,
Хоч голови фашистам Ви стинав.
Не все тоді ми, діти, розуміли,
Любили навіть грати у війну,
А мо’, й любити так, як слід, не вміли
Й не оцінили ранню сивину?
Та так, на жаль, із багатьма буває,
І Ви, наш любий, вже пробачте нас.
Сьогодні в Україні схід палає –
Москва окупувала наш Донбас…
Тож у війні тепер вже діти наші,
І ми забули про спокійні сни,
Бо чинить злочин там фашистська раша.
Там вої – від Карпат і доДесни.
Приходять звідти в ранах, часто й сиві,
Але зневіри-відчаю нема…
Вже тисячі дітей вона скосила,
Та буде знищена зросійщена орда!
Субота знову, пам’ятна, клечальна…
А завтра – Трійця – Свято трьох святих.
Ми Вас із ними разом величаєм
І образ будем у собі нести.
Онук на Вас аж надто, тату, схожий:
І рухи Ваші, й розрізи очей.
Квітує у дворі, як пам’ять, рожа,
Колись була Вам, рідний, по плече.
Давно уже, давно ми самостійні.
Змінився час і Україна теж.
Живуть дерева, квіти самосійні.
Ніхто лиш не вернувся із-за меж.
6.06.2020.
Ганна Верес (Демиденко).
Прийміть співчуття ,Анічко... На жаль ми в такі роки вже давно провели батьків в останню путь...А рани так і не заживають...Та все ж думки про них нас зігрівають..