Мій біль розливається спогадами, лавою медовою,
Мовчання довічне, святе проростає в пекучу кропиву
Вірші, не потрібні нікому, не встигаю занотовувать.
Хто скаже нарешті мені: ну навіщо, для чого я живу?
Свій таємний бік слабкості повністю я досі не спаплюжила,
В страшних сновидіннях з ним буде боротись Скайвокер добрий Люк.
Таке відбувається через те, що з котиком сплю плюшевим,
У віці такому то має лежати вже власний мій малюк,
Якщо не від тебе - від кого попало. Це ж не є злочином -
Коритись встановленим нормам суспільства, батьків і бла-бла-бла?..
Чотири стіни не бажають розмовляти, бо я збоченка.
Я хочу тебе, мені просто бракує обіймів і тепла.
Мій біль пролягає зліва між купідоновими стрілами,
Про нього віршів не люблю писать, світ не згадає жоден з них.
Надіюсь (як смішно), що в тому потойбіччі ми зустрінемось,
Мій сум - то синонім цієї без сдач проклятущої весни
пробач.
