Мені пощастило жити на Попівці, це настільки унікальний куток, що до нього дістатися можна будь якими дорогами. Моя хата, посеред середини Попівки, це теж своєрідний півострів бо навколо городу можна нас і об’їхати і обійти з трьох боків. Отже, щоразу коли йшла до школи і з школи обирала нові маршрути.
Найчастіше всі ходили і їздили грунтовою дорогою повз кузню. Старе похилене приміщення кузні було якраз на перехресті доріг, що йшли від комір на наш куток, а інша від траси до ферми. У кузні щоранку щось стукали, грюкали, розкидали навколо якісь запчастини, щось монялися біля верстата, який стояв майже серед дороги. Коло кузні сидів Гриць Никонович і курив свої самокрутки.
Дорогу від кузні до траси називали Чорнокозинського. Не знаю хто він такий, але колись сприяв тому, щоб насипати гребельку і ближче було з центру села на наш край. Майже завжди там було грязько, величезні калюжі та канави після дощу не можна було обійти. Праворуч від дороги між старими вербами був крутий підйом на трасу. Тим шляхом було зручно ходити по стежинці, в затінку старезного гілля. Тією дорогою часто користувалися їздові, коли їхали до ставка. Там було високо підніматися, але ж без грязі.
Пригадую коли я була дуже маленькою, ми їхали у Світличне нашим зеленим мотоциклом «Мінськ». Тато за кермом, мама позаду, а я затиснута між них. Ми теж хотіли виїхати на трасу тим шляхом, але чи слизька дорога після дощу, чи важкі пасажири сприяли тому, що мотоцикл ліг на бік. Ми не травмувалися, але були змушені йти до ставка, щоб змити грязюку з одягу та транспорту.
В школу і з школи я любила ходити глибокою дорогою. За Силиними звертала вправо на вузеньку стежечку і заходила наче в ліс. З обох боків росли дерева й чагарники, по-боках були покопані печери, де люди брали глину. Круті підйоми до городів баби Вірки Марунденської і до Дубової робили з дороги таємничий тунель. В кущах співали птахи, високі лопухи та забудьки тягнулися вгору. Доречі, в цій дорозі я часто рвала бур’ян кролям, і сюди ходили з татом косити кропиву. Далі потрібно було перейти долину і стежкою піднятися на трасу вже біля містка.
Зі школи я ходила Беївкою. По стежині від містка, долиною і повз Дубову, Силишку стару, Козаків, Свистунів… І вже була майже вдома, але у Никонових був собака Босяк, рудий, малий, гавкучий пес, який мене ненавидів і пробратися до нашого перелазу непомітною було справжнім спецзавданням.
Ту долину, із старими вербами, де росли кущі верболозу - називають шелюг. Коли наставала зима, то якийсь сміливець топтав стежку через ці зарослі і скорочував дорогу додому. Коли дерева були в інії, дорога здавалася казковою і чарівною. Стежинка вилась далі огинаючи кущі шелюгу, острівці очерету, аж до Беївської дороги.
Коли драв сильний мороз то ходити було ще простіше, адже від продуктового магазину через болото до Свистунів вела втоптана стежка і відстань подолати можна було за кілька хвилин.
А взагалі через Попівку проходив зимовий пішохідний шлях сполученням Радшлях – Загребля, повз Ольонинців і через ставок, ходили всі кому потрібно були швидко перебратися і іншу частину села.
Така розгалуженість шляхів часто призводила до того, що люди часто розминалися, бо обирали собі різні маршрути. Це інколи призводило до неприємностей, але ж в той немобільний час єдиним способом комунікації було просто зустріти когось серед дороги.
(* - на фото дорога на Радшлях, з лівого боку є з"їзд на Попівку)
