Весною 1987 року я помітила що кілька днів дома не було тата. Коли запитувала, то відповідали, що далеко, приїде не скоро, він там дуже зайнятий. І говорили ще про якийсь Чорнобиль, ліквідацію аварії, обов’язок. Для мене трирічної це були просто пусті слова, але я дуже скучала за татом.
Одного ранку я прокинулась дуже рано. Відмовлялася снідать. Казала всім що снідатиму тільки з татом. Мене намагалися змусити нагодувати хоч чимось, та безрезультатно. Говорили що треба ще почекати, тато повернеться дуже скоро, але вони і самі не знали коли.
Я вийшла на поріг, просто в очі світило яскраве сонце, шелестіли листочки берези біля двору, і тут я побачила вицвілу пілотку, яка мелькнула понад ворітьми. Я боса стрімголов побігла до хвіртки, а в неї зайшов тато. Одягнутий, як справжній військовий, та дуже худий, з чорними вусами та усміхненим обличчям. Тато взяв мене на руки і підняв високо-високо, пригорнув, поцілував. І за мить я вже бігла в хату з усіма поділитися радістю, що тато повернувся із Чорнобиля і снідати буду я тільки з ним.
(*- на фото зліва мій тато Іван Павлович з товаришами під час ліквідації аварії на ЧАЕС)