Колись писав слова прегарні,
То мабуть жив чудний поет.
Не той, що мовив речі "марні",
А той, чий дух не знав суєт.
Він був чудовий хлопчик, милий.
Можливо, трохи дратівливий...
Та мав секрет. Його хранив.
Він просто мріяв. Просто жив.
Я знав того хлопчину... Світлий.
І до людей завжди привітний,
А той секрет, що він хранив
Я все життя в собі носив.
Насправді то - не таємниця,
Бо мав про це почути люд,
Що той поет - "кому не спиться"...
Тому писав для всіх усюд.
Хлопчик той любив дерева
І часто в лісі він бував.
Очей не відривав от неба,
Духовне світло пізнавав.
Все мріяв про любов і зладу...
Терпіть не міг брехню і зраду.
Такий хлопчина - друг предивний.
Багатство духа мав - не бідний.
Чудесний хлопчик. Він - дитина.
Душа хлопчиська - надлюдина.
Так щиро мріяв обіймать...
Просив, секрет цей, не казать.
То ми поговорили трішки
І я пішов діла робить...
А хлопчик на лісній доріжці
Гуляв і вчився світ любить.