Світлі відблиски у темряві… тріскучі звуки… і уста… Він відчував свої уста, пересохлі, потріскані, пекучі уста. Більше нічого не відчував. Світло ніби мерехтіло і мало видимі границі… дивно якось… Потім мерехтіння перетворилося на відблиски багаття, тліючого збоку і трохи внизу. На жарові зверху лежало кілька гілок, великих гілок, а біля багаття покотом спали… багато спало… у… у шкірах?..
Так, то були шкіри, сухі і вивернуті хутром всередину шкіри. Кошлаті голови лежали на шкірах сусідів, і тіла повністю закривали поверхню землі навколо вогню. Шкіри були темні і світлі, подерті і плямисті, у декого довге хутро визирало ізсередини. У шкірах були всі, не було видно жодного тіла, яке було б не в шкірі. «І зшиті вони… такий одяг шиють… своїми руками… Що це?.. Де це?..»
Потуга піднятися закінчилася нічим. Тільки очі могли дивитися вбік і вниз. Раптом із-за вогню вийшла здоровенна людина, пройшла кілька кроків, переступаючи через тіла сплячих, трохи нагнулася в його бік і приклала руку до очей. Людина була одягнена… це було схоже… на одяг, коли ноги з’єднані з тулубом. На кошлатій голові крім величезної кількості волосся було видно тільки ніс, великий горбатий ніс. Людина постояла трохи так, потім випрямилася, покопирсала палицею вогнище, додавши світла навкруг, і голосно сказала, показуючи рукою на нього:
– А-о-о! А-и-а-а! А-о-о-а-и-а-а!
Шкіри заворушилися, почулися кроки поруч. Перед очима виникло лице… усміхнене жіноче лице, але неймовірно волосисте, і… «Що це діється? У жінок волосся так не… із носа! Таке довге і… і щоки… і брови… це ж… це ж якісь… це як первісні люди… Чи що це таке? Це сниться?»
– А-а-е-і! А-а-е-і! Е-і-а-і-а-і-а! – волохате лице усміхалося і на очах були сльози. – У-і-о-а-и, е-и-и, - одна її рука обережно підняла його голову, а друга піднесла посудину із рідиною. – Е-и-и-е-и-и!
Губи відчули дотик посудини і та злегка вдарила по зубах. Край посудини був товстий і шорсткий і потрібно було добре розкривати щелепи, щоб у рота потекла рідина. Нарешті це вдалося. «Чашку зліпили пальцями» - подумалося йому, коли доторкувався зубами до посудини. Неймовірно гіркий і одночасно із солодким присмаком якийсь напій потік далеко всередину, і завдяки цьому напою він тепер почав відчувати тіло, принаймні в животі. Далі він відчув, як повертається все єство. Спочатку це було лице і руки – малесенькі голочки з’являлися на місці долонь, пальців, щік, поколювали маленькими хвилями і зникали, залишаючи по собі відчуття. Коли прийшла впевненість ворухнути пальцями, відчуття перейшли до ніг. «Дивні відчуття. Немає, немає – і є: руки, ноги, голова… вона дуже важка…»
В очах нарешті розвиднилося, звідкись взялася сила і він, піднявшись на лікоть, роззирнувся. Що можна було побачити в темряві? Багато людей, закутаних у шкіри, із величезними кудлатими головами, стояли і дивилися трохи нагору, на те місце, де лежав він. За їхніми спинами жевріло багаття. Нерівні стіни приміщення підіймалися високо вгору і зникали у темному… «Даруйте, то стіни поволі змикаються над головою? Що це – печера?! Це величезна печера?!!»
– Де ми? – він хотів це сказати вголос, але не зміг, і мабуть вираз його обличчя стурбував тих, хто був поряд. Вони голосно зауеикали і замахали руками, один одному щось показуючи. Раптом перед очима впритул виникло вже не щасливе, а стурбоване волохате жіноче лице. Мабуть то було те саме лице, і воно було не тільки стурбоване, а й… суворе. Суворості додавали щільно стиснені широченні уста, і очі, які блищали неприродним блиском:
– Ауеиеау? Ау?! – Тепер це було схоже на мугикання.
Він піднявся і сів, обпершись рукою об постіль. Постіль була… із тоненьких м’якеньких смужок хутра якихось тварин, вони не були з’єднані між собою, але мабуть одним краєм кріпилися до того, що було під ними, до основи. Погляд ковзнув на руку. Такої своєї руки, такого зап’ястя із густим, темним, майже чорним волоссям він не пам’ятав. І ноги… Вони були на диво короткі, широкі і м’язисті, він не пам’ятав, щоб у нього були такі ноги. Відчуття було таке, ніби він умів рухати чужими ногами. Сказати про це? Сказати! Сказати!! А як же сказати? Як сказати?!! – він теж не пам’ятав!!!
– А-у?! Е-е-е?! А-у?! – жіноче лице не віддалялося.
«Що вона хоче? Питає хто я? Хто я? Хто?!! Не пам’ятаю… не пам’ятаю… пам’ятаю тільки, що… що їсти… можу… і хочу… і… і з жінками… люблю… дуже… а ще… не пам’ятаю… так… зовсім не пам’ятаю… як говорити…»
– Е-е-а-а… – голос здався зовсім чужим. «Не можу!!! Не пам’ятаю!!! І ці… шкіри…»
– Е-і-а-у-о-о? – жіноче створіння сіло поряд і обійняло його за плечі, доторкнулося вустами до вуха. – Аеуаіоу… аеу… іауоііуеоу– вона шепотіла далі і далі, ніжно торкаючись його вуха губами і натхненно розповідаючи щось таке, що могло тільки примерещитися. Стіни раптом повільно заколихалися і попливли, вдихати стало важко, підступила нудота. У вухах з’явився шум. «Що діється? Чому я нічого не пам’ятаю? Ці люди… хто вони?.. ці шкіри… цей сморід… це… це справжнє… але ж такого не може бути!»
Він ущипнув себе за волохату руку і серце почало битися ще частіше. Разом із ним, ніби загіпнотизовані, одночасно ворухнулися всі. Він сів. Хто стояв найближче – відступили, і трохи нахилили голови. Це додало хоч якоїсь впевненості, інакше заціпеніння могло закінчитися панікою. Кілька кроків униз до вогнища, де було тепліше, здалися таким важким трудом, що прийшлося знову сісти. Хтось щось сказав, потім десь голосно крикнули і через кілька миттєвостей до нього простяглася рука… із їжею. Так, то був великий шмат теплого м’яса і якесь велике сухе листя. Голод забурчав у животі так голосно, що всі почули і почали сміятися, переказуючи це один одному і показуючи на нього пальцем. Дехто присів навпроти нього із виглядом повного задоволення.
М’ясо було на диво смачне, соковите і не застрягало в зубах, але надто пересолене. Ніби бачачи його думки, хтось із ближніх підсунув посудину з рідиною. Така їхня поведінка додала сміливості і він, нарешті, підняв погляд угору, на оточуючих. Спочатку несміливо, а потім все сміливіше і сміливіше став вдивлятися у їхні лиця, статури, у лице кожного. Всі перестали рухатися, завмерли і теж дивилися на нього. Запала довга тиша.
Щось однакове, щось спільне було в усіх лицях… Щось таке… Чимдалі він вдивлявся, тим все більше якась незрозуміла тривога заповнювала душу. Вона заливала всю середину від самого дна аж до горла, і ось-ось мала з’явитися назовні. Нарешті він зрозумів: то були одні жінки… усі… навіть та, із носом…
***
ID:
863377
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 02.02.2020 12:43:55
© дата внесення змiн: 20.08.2024 10:24:52
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
