Море до берега хвилею сивою хилиться,
Викидає на берег зізнання своїх страхів.
Страх очицями синіми в душу тривожно дивиться,
Страх збирає нараду з найстарших морських королів.
І за їхнім наказом руйнують морські споруди,
Заманюють в пастку судна і кораблі.
Стелиться димом прапор кривавого суду,
Тягнуться руки кістляві до втомленої землі.
Одноокі, беззубі вилами б'ють у пристані.
Океан завиває пісню страшних сирен,
А страхам так смакують душі людські розристані
І стає страх людині морським її королем.
Він вселяється тихо, проливаєтся в душах озерами
І у товщі морській забирає собі рабів.
В'ють канати русалки, обвиваюючи їх химерами,
Прихиляються вірно до підводних своїх королів.
Ти на пристані вперше стоїш і питаєш себе:
-Що далі?
А тобі наче мантру русалки шепочуть:
-Стрибай!
Завивають гудки кораблів на морському причалі
І щосили кричать:
-Утікай!
Темні хмари невпинно наповнюють море водою ,
А русалки-утоплениці прагнуть нових пригод.
Проростає каміння безкінечною ввись горою
Проростають страхи суцвіттями насолод.
Хилиться море до берега хвилею сивою,
Шепоче тобі, що досить боятись страхів
І наповнює душу твою неймовірною силою,
Якою ти згодом знищих морських королів.
8.12.19