Гертруда була рудоволосою і з веснянками,
Любила птахів, великих жаб та свого кота,
Прокидалась вдосвіта зі світанками,
Випускала промені з-під стола.
Рахувала краплини під звуками грому,
Розуміла мову тварин і мову кущів,
Приносила підбитих птахів до себе додому,
Діставала музику із дощів.
До лісу ходила щоранку ногами босими,
Збирала м'яту, любисток і, навіть, мох.
Вмивала своє обличчя першими росами,
Дивилась хто виріс, а хто засох.
Плакала щиро над паростком зірваним,
Думками літала увись до небес
І втомленим духом, до болю надірваним,
Вірила, що створений світ для чудес.
Гертруда спокійно волосся розчісувала,
Вплітала трави у коси , збирала в пучки,
А в неї вдома мрякою вило місиво -
Усю її душу різали на шматки.
Обрізані пасма волосся падали у болото,
Навколо темниці бродив її чорний кіт.
- Ти відьма диявольська? -кричали, -Чи хто ти!?
-Краще б таких і не знав цей світ!
Гертруда мов знаючи прощалася з лісом
Сукню вдягла, капелюха строкатого...
А їй кричали:
- Прощаєшся з бісом !?
Гертруду спалили у сто тридцятому...
Тепер щовесни фіалками розцвітає
Вплітається у світанок і п'є росу
А восени підіймається в небо і літає
Над лісом, пізнавши його красу.
28.10.19