Знову кричиш:
-Ну що ти про мрії і небо!?
- Коли вже нарешті станеш такою як всі?
- Чого ще бракує? Скажи, ну чого тобі треба?
- Неба примарного !? І байдуже, що на землі !?
Штовхаєш з орбіти і прямо на гострі скали,
Зерном проростаю у тиші вбивчо-німій,
Смієшся єхидно, запитуєш як мої справи.
Шепочу у відповідь:
- Я світ збудувала свій!
Ти носиш вітрами холодними і колючими
По вулицях осені перші зимові сніги.
Втомленим голосом, обличчям до болю змученим
Кричиш :
- Пропади!
І через століття вулканом гаряча лава
Розплавить у тобі заковані ланцюги.
А я закричу, що до неба таки дістала
При першому подиху омріяної весни.
20.09.19