Розмова з собою нагадує осені сповідь:
Летять неквапливо, вальсують, примари-думки.
Душа запросити в танок намагається совість –
Кружляйте у парі – лікуйте мене від нудьги.
Плетіть павутину в надії спіймати заблуду –
Мелодію літа у леті кульбабових днів.
Натомлений погляд. Захмарене небо. Застуда.
Прикульгує совість, душі наступає на спів.
То грози холодні, то спека нестерпна, то мряка,
То вітру рвучкого пориви, то штиль, духота –
Нутро озивається болем.
О! Світе пихатий,
Не осені треба покути, тобі – каяття.
Вона падолистом рясним відтанцює – відплаче,
Під саваном зникне емоцій промовистих бал,
Тобі, збайдужілому, вкотре родитися наче –
Ти ж!
жодного разу під снігом весни не чекав.
