Свого дитинства книжечку гортаю,
Де все сплелось у повісті одній:
Любов неперевершена до краю,
Свята і будні і мої, й рідні.
Там тиша гомоніла із вітрами,
А в очі заглядала неба синь,
Отарами тумани йшли по травах,
Пили краплинки свіжої роси.
Струмка живого чулось жебоніння,
Зозулине над ним крихке «ку-ку»,
Внизу верби ледь вимите коріння
Й струмочка мрія – впасти у ріку.
Волошки не губились між колоссям –
За руки взявшись, кликали в танок,
А неслухняне геть моє волосся
Прикрасив мною сплетений вінок.
Там жайвір пісню підіймав до сонця,
А в ній – усе: і плин мого життя,
І сонечко-оленка у долоньці,
Готова до нових уже звитяг.
Туркочемо, було, своє прохання
Майбутнє, ну, хоч трішечки відкрить:
Звідки прийде до нас колись кохання?
А та не хоче розправляти крил.
Коли ж, нарешті, вилетить на волю,
В повітрі пасемо комахи слід.
Звідки ж могла дізнатись та про долю?
Дитинства й справді загадковий світ!
28.08.2019.
Ганна Верес (Демиденко).