Ніколи ми не були з тобою такими близькими…
Як колись, як тепер…
Коли я знову на самоті, а ти мені кажеш:
«Не хвилюйся, маленька, я ж завжди з тобою…
А ти?» Відтепер
я розповім тобі про свої відкриття,
Бо про гнітючу самотність ти і так усе знаєш…
І знаю, що це дарунок від тебе,
Хоч і докори мої записувати не встигаєш…
Я спробувала стільки нового!
Я стільки змогла!
Ти бачив?
Ти ж бачив!
Дарма, що мовчиш…
Дарма, адже часом
я чую тебе!
Дарма, що – «дрібниці життя»,
Це дуже важливо для мене!
І завтра, й сьогодні.
О, я порушила усі правила!
І танцюю щаслива на самоті!
Я не знаю для чого створив мене,
Привів сюди…
Не клич, не клич мене,
хоча б іще…
Іще би якийсь час…
Я так хочу, щоб полюбив мене враз
Хтось…
Так сильно,
так ніжно,
так палко,
сміливо,
беззастережно…
А поки я буду сміятися
І під дощем танцювати!
На самоті. На самоті, що стала моїм затишним домом.
А ти, як завжди, будеш мені усміхатися…
Ніким невпізнанний, такий близький і такий невідомий…
(Альона Хомко, 2019 р.)
... Такі рядки можна розглядати поза будь-якими типологічними відповідностями, не звертаючи зайвої уваги на несуттєве у цілому творі. Бо сама суть палкого бажання вже виражена у самій вірогідності й доброті сподівань. Сподівань, які стануть реальністью, обов*язково... Дещо розлогіше у нарисі: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846306