Можливо,
я заземлена занадто...
Мені б іще -
рости,
рости,
рости...
І краще вже
було мені не знати
космічної твоєї висоти...
Напевно,
я ще досі не здобУла
свобо́ду -
недосяжну і просту...
Хоч у душі -
завжди́ твоєю
бу́ла...
Ти ніс мене у со́бі,
як святу...
О, як горів ти!
Я в тобі займалась,
немов трава серпнева,
не на жарт...
Але висот
обом було замало -
і кожен фініш
слугував за старт...
І ти летів,
свої здійнявши крила,
аби углиб -
з усіх можливих сил...
А я в тобі - всесильна
і безсила,
налякана
збентежена,
з роси...
Я не змогла -
не вистачило духу
до тебе дотягнутися...
ПРОБАЧ...
Де двері зачинилися
наглу́хо -
душі моєї
безпритульний плач...
Тобі ж здалося -
зрада,
і за кару
у небуття заслав мене єси...
Такого
непоправного удару
іще не знали наші полюси...
Цей вірш - спокута, вірш - сповідь, вірш, який читається на одному подиху.... Стільки у ньому тепла до іншої Людини, стільки жалю... Все буде добре, Сонячна Принцесо!
Сонячна Принцеса відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00