Це повторилося знову. Непринесені квіти. Нетроянди, непівонії, неастрамерії, навіть неромашки. Повний оберемок неквітів...
Зраджена ваза розгублено завмерла пустотою. Тиша грала на розстроєному піаніно. У голові роїлися суцвіття різнобарвних думок. Погляд пурхав віями-пелюстками. Душа опадала додолу сухим гербарієм. "Чи можуть стосунки існувати на непринесених квітах"?
Так, звичайно, можуть.
Тягучі і пекельно нейтральні на смак. Як ентеросгель. Дуже антитоксичні та абсорбуючі. Вони вбирають у себе зайві емоції та несанкціоновані бажання. Стосунки із запахом старих фіранок на кухні. І такого ж затхлого кольору.
Так, стосунки можуть існувати. Не жити, не пурхати зграйкою метеликів, не співати ранковою іволгою, не танцювати в ритмі фантазійного контемпу. Не розмовляти годинами ні про що, не сваритися і не миритися за 30 секунд, не цілуватися вустами у зубнопастовій піні.
А ще типу поважати один одного і тому мовчати про "я завжди хотіла" і зацитькувати свої власні бажання. Розчинятися у приторній стабільності і годувати свою внутрішню бунтарку (закреслено) цінительку квітів зрадливим "колись ".
Неквіти призводять до згасання почуттів. Ні, не так. Від неквітвів почуття можуть згаснути... Стухнути... Протухнути? Як фіранки...
Нехай завжди будуть квіти.
