Залиши все це у своїй таємній темній кімнаті,
до якої ти нікого ніколи не впустиш (і не впускав),
яку ти зачинив колись дуже-дуже давно (назавжди),
яку ти так старанно замаскував
під особливості своєрідного погляду,
під важливість надважливих і невідкладних справ;
яку ти сховав за посмішку,
за мереживність фраз,
за холодність,
за прискіпливість,
недовіру і
зверхність…
Придумала в тобі те, чого ти ніколи не мав.
Думала, що ми – друзі.
Але друзі не залишають, коли найважче, на самоті
захлинатись у своїй «смішній» печалі чи боротьбі (із самою собою).
Ти міг вислухати і допомогти.
Але ти вирішив штовхнути якомога відчутніше, якомога далі
(скільки вистачить сил).
І, впавши, я одразу отямилась від рожево-бузкових снів.
Почуття, які ти розбурхав і воскресив були адресовані
Не тобі.
Вони в хаосі скніли в моїй хворій душі чи то голові.
А потім враз ожили і стали жити окремим життям.
Від тебе.
Як добре, що я не стала чекати знаків із Неба.
І пішла у своє. Окреме життя.
Окреме від:
Спогадів,
Гірких почуттів,
Твого критиканства,
Марнославства,
Самозакоханості,
Жорстоких слів.
Як добре, що ти мене не захистив.
Від самої себе.
Як добре, що в серці я залишила тільки
найщасливіші і найтепліші спогади про тебе…
Такого, яким ти здавався,
А, може, й насправді був
(відкривши на мить свою темну таємну кімнату),
А потім злякався (за неї ж, за цю недоступну нікому кімнату)
І викинув з неї назавжди.
І речі, дорогі моєму серцю, у спину жбурнув.
(Адже так ти прощаєшся завжди).
А я спинилася ошелешено,
Зібрала навколішках свої улюблені речі бережно
(розбиті на дрібні друзки),
оплакала їх і склала у скриньку
(як в дитинстві – таємні «скарби»).
І закопала під старим-старим деревом,
щоб більше ніхто їх не жбурляв
і не чіпав.
Нехай спочивають із миром
Далеко від людських суєтних справ.
Альона Хомко, 2019 р.
ID:
841805
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.07.2019 20:57:43
© дата внесення змiн: 13.07.2019 20:57:43
автор: Альона Хомко
Вкажіть причину вашої скарги
|