…про білі ночі. про рожевий сутінок. про ко-
лихання сіроморя в туманах. про найтихший
гуркіт. про найтихший стогін. хвилі. душа. нові
пісні на старій віоліні. найтихший плюск. най-
тихший гомін. шепіт у молодокущах. і хвилі.
і душа. метелик білий. метелик синій.
…ах, Стрункодівчина. Русодівчина. Руходів-
чина. Теплодівчина в ажурній сукні. тонкостан-
на. гнучкостанна, в рожевих сутінках. серед
сірих берез.
…про білі ночі… про рожесутінок.
11. III. 1914. Київ
(с) М. Семенко
Цим двом дівчатам
присвячую твір
Кажуть, що все в нашому житті починається з дитинства, з першого слова, першого кроку і першого падіння. Для мене життя починається з літератури, теплих книжок, необхідних, як їжа і повітря; з книги Ахматової, яку я згризла наполовину, коли була ще крихіткою, лише одною хмаркою на небі. Життя починається з того, з чого починається наша любов.
Я ніколи не могла вивчити формулу, але вірш чи оповідання напам’ять – легко. Усе, що оточувало мою душу, було символічним і таємничим – як у казці. Моє життя – роман, а кожен день – притча. Люди теж схожі на видання: епопеї, поеми, серії, іноді – на жахи чи просто на рекламний буклет. Буває, мій співрозмовник чистий, як білий лист, і це ліпше, ніж бути збіркою книги рецептів.
Думаю, для Семенка світ також був різнобарвним і буквенним – усі звуки передаються літерами. Мавка каже, вона народилась не в ту епоху, і я погоджуюсь. Мавка сміється, коли ми з Боженою наперебій розповідаємо «… про білі ночі…». Мавка каже: «Він хворий», а я додаю: «У ньому щось є…», а вона відповідає: «Це точно».
Перше знайомство з Мавкою відбулось ще 4 роки тому, хоча про її життя знала раніше. Цей псевдонім вона обрала ще у дитинстві, а жити в Східниці, у серці Карпат, і не очаруватися фольклором – неможливо. Справжнє їм’я моєї героїні – Ілона Губич, вона є сестрою Божени. Саме Ілона вперше подарувала мені спогади про «Русалку Дністрову», багато яскравих знайомств, вона була з нами на Буніна, у важкі часи, а також розмальовку. А тепер сестра Божени вчиться на журналістиці у Києві, і я впевнена, що ми знову зустрінемось влітку.
Ілона телефонувала мені разів 5, але я часто виключаю звук. А потім зателефонувала ще раз – ушосте, і я нарешті почула. Фраза, така проста% «Що мав на увазі Семенко, коли писав цей вірш?», спантеличила мене. Семенка я знала давно, зі школи, а тісно познайомилась з ним на «Німих ночах». Звичайно, не фізично, а лише почула пісню на слова.
***
Чи згадую я білі ночі в Петербурзі? Це було 11 років тому. Ми приїхали в гості до Наташі, і повертались з театру. Була перша година, вистава закінчилась, гуляли по місту. І те, що вразило найбільше: на вулиці, біля чорної огорожі, стояв чоловік і читав газету. Ліхтарі не горіли. А ще я могла побачити, як по Неві пропливав білий кораблик, кимось кинутий у воду. Це – білі ночі, найкраща посвята інсомнії, яка буває лише на холодних і аристократичних берегах. Це було настільки красиво, що захотілось плакати.
***
«… про білі ночі…». Я впевнена, Семенко це бачив. Чи згадував він про Петербург, коли знаходився у тюрмі НКВС в Києві? Чи пам’ятав кількість складів у хокку? Обличчя дружини? І скрипку? І метелика… і синього метелика. Кажуть, коли люди вмирають, вони співають пісні, а ми – пишемо вірші. Вірші вони вірніші за музику, що лише вони завше вертаються у небо.
Семенко не міг не знати Достоєвського, найвідомішого співця, коханця міста, його покровителя, його вінець. Саме Достоєвський відкрив Петербург для світової літератури, а Петербург – Достоєвського для світу. Біла рука аристократичного міста була простягнута Пушкіну, Ахматовій, Блоку, але запросила ця рука на танець саме Достоєвського. І Семенко цей танок побачив.
***
Метелик білий. Метелик синій. Я ніколи не була в Японії, не милувалась сакурами у парку Токіо, але сакури ростуть біля моєї школи. Мене не цікавило аніме, але я ридала над хокку: «Мой ловец стрекоз /О, как же далеко ты /Нынче забежал», яке Тьйо-Ні написала на смерть свого маленького сина. Мабуть, я ніколи не придбаю живих крабів у вендінговому апараті, але придбаю справжнє кімоно, яке носять жінки, багатовікова культура яких ось-ось стане лише ієрогліфом на сторінках історії.
Скоро залишаться лише словом гори Карпати. У Східниці, на батьківщині Мавки, я була зачарована цими велетнями, схожими на казкових орків, що заснули деінде. На фоні цих гір – бабуся Божени та Ілони. Ольга Олексіївна повертається з церкви у вишитій сукні, і зливається з казковою зеленню, а біла посмішка сяє, коли жінка заходить у двір. Я назавжди запам’ятаю цей момент.
Колись Ілона залишила вінок на гілці, а коли ми повернулись – його не було. Коли ми пішли у глиб лісу, я попросила у нього вибачення і подякувала. Не повірите, але в той день наша трійка принесла стільки грибів і ягід, що за весь сезон мало хто назбирав. А особливо чарівною була музика, яка лунала з хащі: ми з дівчатами її слухали, і досі не знаємо, що це було.
Семенко цікавився історією і культурою Японії, коли був на війні. Він захопився гравюрами, мінімалістичними шедеврами. «Жінка відрізає поділ кімоно, щоб не потривожити сплячу кішку». Сама назва цієї гравюри більша, ніж вона сама. Ми завжди повинні поважати чуже життя, і, якщо на мені завжди сидять кішки, на Семенку – метелики. Білий метелик – душа покійного, а синій? Я лише шукаю відповідь. Двоє символізують подружню пару. Погодьтесь, як іронічно: один з нас може загинути морально, померти духовно, а інший продовжує любити, не дивлячись ні на що. Це і є сенс любовь: коли ти приходиш додому злий, голодний, нещасний, прибитий цим клятим світом, завжди, завжди знайдеться людина, яка прийме тебе, і весь твій біль, і просто принесе тарілку супу.
***
Але Японія так далеко, а Україна – вона ось, близько. Я відкладаю збірку віршів, і беру в руки коробку з інструментами – моїми словниками. Адже мова – приладдя, спеціальна побутова техніка у майстерні письменника, схожа на міксер чи лампу. «і хвилі і душа» - як «Лідуша». Про «рожесутінок» - «про роль жінок». «про ко-лихання» - «про кохання». Прибери зайві літери – відгадаєш ребус. Завжди викреслюй з життя зайве.
Стрункодівчина. Руходівчина. гнучкостанна. тонкостанна. О, Михайлю, ти справжній футурист, егоцентрист, але дивись, падати дуже боляче, сонце розтопить віск на твоїх крилах! Літай над нами, наші світильники не такі потужні. Ти пишеш власні слова, авторські неологізми, як би сказали учені мужі, з великої літери, а чужі, загальновживані – з маленької. Тобі вдалося скинути Достоєвського з корабля сучасності, як казав Маяковський? Дивись, я вже на трапі.
***
Що ж, завжди кажу учням про невеликий обсяг, а сама вже використала 2 білі сторінки для опису власного сну. Чи пробачить мене література? Не знаю. Чи пробачить мене мій читач? Не знаю.
ID:
837320
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.06.2019 08:36:59
© дата внесення змiн: 02.06.2019 08:36:59
автор: Анна Старко
Вкажіть причину вашої скарги
|
