(Левку Лук’яненку та його дружині Надії Никонівні). (На фото вони поряд - справа).
Кохають так один лиш раз в житті,
І саме так вона його кохала.
Він теж до неї в снах, думках летів,
Та доля посміхалася лукаво.
На скронях їх не іній – щедрий сніг.
Поставив час печать на їхні й душі.
На двох стежках сліди лишились ніг,
Але не проросла на них байдужість.
Вона і він – два молодих крила,
Котрі гніздо сімейне будували,
Тоді вона й подумать не могла,
Щоби в кайдани щастя закували.
Але життя на те і є життя…
Їм трапилася доленька строптива.
Поклав себе Вкраїні на вівтар
Й пішов один дорогами крутими.
Вона ж його чекала… стільки літ!
Усупереч всьому, жила й чекала.
Її терпінню дивувався світ,
А доля вже нову розлуку слала.
Змією вона виповзла з нори,
До серця стежку вміло простелила…
Чи то було так послано згори,
Що та, котра чекала, вже… не мила?
Дививсь на долі витівки ці Бог
Й чи то не встиг, чи не зумів спинити.
Він знав: не здатна підлість на любов,
Та надто ті міцними були ниті.
Вона ж його чекала все життя…
Краса зів’яла. Щастя притомилось.
Закінчив він земний свій час звитяг.
Вона ж сльозою сивою умилась.
Тепер уже чекає він її –
Свою лебідку, вірну, яснооку,
Щоб разом слухать райських солов’їв
І там знайти такий жаданий спокій.
21.05.2019.
Ганна Верес (Демиденко).
