Якби ж сьогодні ти, Кобзаре,
З своєї домовини встав,
І в братовбивчому угарі
Украйну змучену застав,
Щоб ти сказав ось цьому люду?
Та годі, про майдан не буду!
Хоча ж тобі потрібно знать –
Як самостійную державу
Крізь європейськую оправу
Немов паскудницю продать!
Ось так, мій голубе, - продали!
І твоїм іменем не раз
Ось це безглуздя прославляли,
Коли як впороті скакали
"Сини Украйни". Серед нас
Що тільки й було тої мови...
А ти гадаєш: "люди, хто ви?
І мій Кобзар... вам Заповіт
Я ж написав для кращих літ!
Вам незалежність дарма дали,
Дарма Донбас, а згодом й Крим,
Та бог мабуть уже і з ним!..
Ви рук до того не доклали, -
Скажіть, - за що?..
за що ж скакали?!"
Ось так, Кобзаре, сум та плач...
А цим дияволам проклятим
Самі ж останні гроші платим!
Все сумно, сумно... ось як. бач,
Немає долі в цім народі...
Та годі плакати вже, годі!
Ти проклинав панів пихатих,
Не шкодував їх холуїв…
Тепер, й не знаю як сказати,
Не підберу цензурних слів,
Бо тих, кого ти вічно кляв,
Сьогодні б ти уже застав
Ось так як є – у самій Раді,
Інакше кажучи – при владі.
А нас, дивись! за дурнів мають, -
Іти до уній зазивають:
Була одна, тепер вже дві –
На зло, як прийнято, Москві.
А нашу Віру древніх літ,
Дух Православного народу
В лиху і лютую негоду
Женуть неначе пса під пліт!
Чи ми не русичі-слов’яни?..
Ой, в’яне Україна, в’яне...
А ці прокляті своє гнуть,
Мов, москалі на нас ідуть,
І треба неньку рятувати,
Бо будуть мучити й вбивати!
Чи то нас «москалі» вбивали?
Скажіть же правду, як було,
І що для України зло,
І де ми землі свої взяли?
Дарма, що нам ще щось дають,
Бо ці паскуди прямо ж з Ради
Під плескіт «нової» громади
Це все мов своє продають!
І що ж лишилося країні? –
Працюємо за копійки,
Частіше все десь на чужині –
Працюємо як батраки!
Пани над нами – вурдалаки,
І нашу кров їдять і п’ють,
А люди, наче все до сраки,
Їм і дітей своїх несуть!
Ось так себе занапастили,
Країну навпіл розділили,
А що тепер робить? – не знають,
Й живуть неначе доживають.
І все говорять: "хто ж те знав,
Чи думав хто, що таке буде?!.."
Ой, люде! люде!.. Сліпий люде,
Ти ж сам за них голосував!
Не дав Бог розуму, ні долі…
Чи то таке по лихій волі,
Чи то обставини так склались,
Що славу Древньої Русі
На содомітство обміняли,
Бо гідність західну прийняли.
Та слава Богу, що не всі
До рук диявола піймались
Й своєї Віри відцурались!..
Нечистий вже не раз цькував
На нас дітей своїх пропащих,
Тоді він з ними «хайль…» кричав,
Сьогодні «слава…» рветься з пащі.
І мучили нас, мордували,
Та хвала Богу, від біди
Мужі нас дужі врятували,
За що цілуємо їм руки,
Бо ті мужі – мої діди,
Так-так, Кобзаре, - твої внуки!
Та сором, сором... час назрів!
Послід отих звірин проклятих,
Тих бузувірів, тих катів…
Подумай тільки, рідний брате, -
Цей люд самий в свій дім привів!
І ось тобі оті майдани:
Кричать – Украйна понад все,
А з неї кров, через всі рани
Тече рікою...
і несе
Скорботу смерть від хати в хату...
Ну що ж, Кобзаре, сумний брате,
Не знаю чим тебе утішить...
Як би ж оцих паскуд повісить
На тім майдані в час розплати,
А так й не знаю, що сказати.
01.06.2017
ID:
816906
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 09.12.2018 17:10:28
© дата внесення змiн: 09.12.2018 17:10:28
автор: М. Севастьянов
Вкажіть причину вашої скарги
|