Ми живемо, сваримось, миримось,
Не тримаючи зла одне на одного,-
це так старомодно.
Дні злипаються в безкінечний день.
Розставання стирає ніч…
Весна, літо, осінь,- поглянь лишень:
хто б подумати про таке міг…
Всі прикрощі – тут, радощі – тут.
І, здається, усе очевидно.
Але ж ні, зачекай, хай це буде – секрет,
Таємниця, якої не видно.
Не кажи… краще помовчимо…
У мовчанні все більш виразне.
Зупинись, хай залишиться все, як є…
Або ж будь до кінця відважним.
Альона Хомко, 2018 р.
