Страшно вкотре ламати мрії, коли падають вежі ілюзій.
В сподіванні того, що вдарять, відшукати найкращих друзів.
А у тих, кого сильно любила, відкривати для себе звіра.
І ще досі... Ще досі не знати чи існує любов і віра.
Віднайшовши чужі мінори з ілюстраціями, з відбитками.
Зрозуміти, що люди пов'язані, міцно-міцно тугими нитками.
Не теплом, а раптово холодом, серед літа - морозом в душу.
І не думати, тільки б жити, без постійних "повинна, мушу"...
А хотілося б просто скинути ці кайдани, що зіткані з болю.
І вдихнути на повні груди... І втікати ...Втекти на волю.
Де не зламані будуть мрії, де не падають вежі ілюзій.
Де немає фальшивих слів... А тим більше фальшивих друзів.
12.11.2018
