Далеке і близьке моє село,
В житті моїм ти, справді, відбулось.
Відтоді, як залишила тебе,
Щораз картаю-мучу я себе.
Й вина моя у тім і є, й була,
Що корені мої таки з села,
Гірчить в душі моїй постійний біль,
Не можу я пробачити собі,
Що на очах село моє вмира
Й нема того веселого двора,
Де вечір божеволів від краси,
А ранок трави косами косив.
Впивався м’ятою частенько і цвіркун,
Листок верби під дощик, мов дикун,
Заводив танці в мене на очах.
Там я зростала смирним онучам.
Тяглися й мальви стрімко в небеса
(Навік лишилась в пам’яті краса).
Лиш за одне не картаю себе,
Що залишила в снах, село, тебе.
30.07.2017.
Ганна Верес (Демиденко).
