«Мені так сумно без тебе».
А я дивлюся у небо.
І думаю: кому ж все це треба?
Ця безглузда теорія.
А, може, - дарунок долі,
Що рухається поволі…
Неквапно так, що збожеволіти можна,
втрачаючи сили в думках порожніх.
Обіймів твоїх жагучих немає поряд.
Цілунків, шалених дотиків.
Лише – задушливий холод.
Для чого це все? Для чого?
Запитую – безнадійно.
Для чого твої зізнання?
Хіба ж я у цьому винна?
І пальці стискають долоні,
Щоб відволіктись від думок.
«Не бачити тебе – мука.
Давай, натискай курок».
***
Так, це доволі дивно…
Зізнання твоє - безнадійне…
Що можу із цим я вдіяти?
Коли дві прямі якимсь вивертом
Заплелися в довгу косу,-
одну, трьохколосу.
Прошу, не дивись так пильно,-
«Кохання моє надійне!»
І ти продовжуєш діяти, доводити,-
щоб повірила.
Але понад сил – не можу.
Настільки шляхи наші… схожі.
Закрита стіна - надтріснута.
В глухому куті затиснута.
Сміливість твоя - як зброя.
Ведеш мене під конвоєм.
Проте залиши, не питаючи,
не знаючи до кінця,
не довіряючи.
Шукай, пошукай когось ще…
І сльози ллються дощем,
Не спиняючись.
***
Ти кажеш кохаєш і мій. Але як це можливо?
Це ж захищати і значить – "Люблю".
А ти захистив хоч від когось? Так, це – надважливо!
Ти захищав лиш персону безцінну свою.
Ти можеш жити, не чути й не бачити,
А в коханні так не буває.
Про гордість свою вмить усю забуваєш аби…
Аби лиш побачити очі її…
Та й потім, я все розумію: цей поділ – твоє і моє…
Цікавий.
Та він не для мене. Залишмо усе як є.
Якби подивився на все це моїми очима,
Одразу б побачив:
є романтизм, самолюбування, бажання –
Кохання немає. А це ж – головне!
Якби ти кохав, то діяв би точно безстрашно:
Що скажуть, побачать – тобі б було байдуже.
Тож це – не кохання.
Себе не обманюй даремно і райдужно.
Залишмо як є.
Ти ж знаєш: для тебе я – не остання.
А значить для мене рішення очевидне й просте.
Не треба страждати там, де немає кохання.
Його ти б не сплутав ніколи й ніде.
А раз ти вагаєшся, не довіряєш, не можеш,
то й не потрібно нічого казати.
Жінок є багато.
А я ? Буду його безнадійно чекати.
Скільки сил вистачатиме,
навіть якщо омине.
(Альона Хомко, 2018)