Просто треба розуміти,
що в них cвої чітко вибудовані правила.
Те, від чого ти можеш змарніти,
Для них – буденно і правильно.
Ти можеш ридати,
Ночами не спати,
страждати,
Не бачити як далі жити…
Але по тобі заміна знайдеться миттєво.
І тепер вже її будуть обіймати і ніжно любити.
Так, можливо, про тебе якось теж згадають.
Але не настільки, щоб втратити ґрунт під ногами.
Так, їхні очі завжди нових декорацій шукають.
Це твої в кожному бачать риси і досі коханого.
Різні правила. Різне бачення.
А ти очікувала однакового?
Варто тобі його полюбити
І дати це йому зрозуміти,-
Вважай ти підписала сама собі вирок кров’ю.
Бо набриднеш йому дуже швидко зі своєю любов’ю.
Надто швидко буденність його налякає.
А чого ти чекала?
І свято здійснить він вже з іншою,-
Сміливішою, нахабнішою, вільнішою.
Ти кажеш: «Він - не такий!»
Скільки разів чули цю до нудоти заїжджену фразу.
Й одразу, за кілька днів чи років ти ридма ридаєш,
Що не повірила в те відразу.
А вони живуть без докорів сумління, бо слова свого не давали.
Знали, що тримати не будуть. Або ще краще –
Давали, а потім – назад забирали.
І ти ходиш, наче й людина,
Але з абсолютно іншого світу,
Щоб це осягнути, прийняти або зрозуміти.
Для тебе дикість таке терпіти.
І ти не терпиш – і йдеш шукати, як тепер тобі далі жити.
Бачиш чітко, що правила ці не змінити.
Нічого не варті: «Твій», «Навіки», «Хочу з тобою життя прожити».
Якщо ж ти повелася, то не варто і сліз лити.
Просто треба правила їхні завчити.
І обирати: жити по ним із ним.
Чи самій – за холодними ґратами.
Доки він нову історію обиратиме.
(Альона Хомко, 2018)
