Серпневі ночі. Осінні ранки.
Спільні сніданки.
Далекі зорі - сліз мимоволі.
Пусті обіцянки.
Безліч звуків, образів, дотиків
загубились в словах лиш написаних.
Несказаних. Затиснутих.
Тавром позначаючи опіки.
А тим часом у людях-привидах
я втрачаю свій глузд назавжди.
Ти ще думаєш: все попереду,
а насправді - давно позаду.
Репетицій немає і приводів
відшукати хоча б в чомусь розраду.
Так, ти думаєш: все ще буде! - Ні!-
Час надто підступний:
Ось він є, а ось - все закінчено,-
театральна трупа в пожиттєвій відпустці.
Твій острах не дає зробити тобі кроків рішучих.
Але шансів з кожним днем стає усе менше.
Втома забирає крихкого щастя секунди.
А ти ідеш так поволі - і моє життя все дешевше.
Дешевше. Коротше. Минає. Втікає.
І ніхто, і ніколи його не спіймає.
І шкода, так шкода цих втрачених днів.
Втрачених, назавжди втрачених митей.-
На що? - На дощами заляпані вікна...
Так спритно.
Тільки от... прикро…
(Альона Хомко, 2018)
